Одинадцять років він служив у лавах ЗСУ. Був досвідченим і успішним командиром, обороняв Луганський аеропорт. А коли ворог пішов великою війною на Україну, Микола Дупешко став начальником розвідки 25-ї окремої повітряно-десантної бригади.
“Микола виріс у селі Малий Кучурів на Буковині, — розповідає дружина воїна Катерина Дупешко. — Пам’ятаю, як згадував, що в дитинстві іграшки в нього були переважно від старших братів, бо батьки не завжди мали гроші на нові. Мені стало сумно, обійняла його. Проте чоловік усміхнувся і сказав: “Усе одно дитинство у мене було найкраще, найяскравіше”. Він завжди шукав позитив, в усьому. Любив спорт — футбол, баскетбол, волейбол, теніс, біг, панкратіон. Їздив на різні турніри, де демонстрував чудові результати. Водночас брав участь в олімпіадах з фізики, історії України, математики, екології”.
За словами рідних, Микола мріяв стати військовим, тож одразу після школи, у 2013 році, підписав чотирирічний контракт із 80-ю окремою десантно-штурмовою бригадою.
“Під час АТО чоловік отримав звання старшого солдата, нагрудний знак “За оборону Луганського аеропорту”, дістав поранення та переніс операцію на коліні, — провадить далі дружина. — У 2016 році вступив в Одеську військову академію, де навчався на факультеті десантно-штурмових військ та морської піхоти. Після закінчення вишу у званні молодшого лейтенанта повернувся у “вісімдесятку”, підписав черговий контракт”.
Свою кохану Микола знав змалку, дівчина навчалась в одному класі з його сестрою, вони мали спільних приятелів.
“Якийсь час я бачила в ньому лише друга. Микола пробував залицятись, але я не давала шансів. Так ми перестали взагалі спілкуватись аж до 2015 року. А потім він мені написав. Зустрілись і більше не розлучались, — зауважує Катерина. — У травні 2018-го Микола зробив мені пропозицію на оглядовому колесі. Я боюся висоти і тому сиділа із заплющеними очима, аж раптом почула: “Катюнчик! Я дуже сильно тебе кохаю! Хочу прожити з тобою все життя. Ти станеш моєю дружиною?” У жовтні 2021 року ми побрались. Я переїхала за коханим до Львова. Микола був чудовий чоловік. Мріяв про тихе, розмірене, спокійне життя, власну справу — станцію техобслуговування. Планував ремонтувати мотоцикли, якими захоплювався . Якось у підлітковому віці з куплених запчастин він навіть зібрав мопед “Карпати”. О, скільки щастя й гордості було в його очах”.
Повномасштабну війну офіцер зустрів на Миколаївщині. Невдовзі перейшов у 25- ту окрему повітряно-десантну Січеславську бригаду й очолив відділ розвідки. Брав участь у боях під Ізюмом, на Донеччині, у контрнаступі на Херсонщині. У 2022 році отримав орден Богдана Хмельницького III ступеня.
“Микола був досвідчений командир, — додає побратим офіцера Олександр Тимощук. — Переживав за своїх бійців. Хоч де перебував, хай якої складності було завдання, старався підтримувати з ними зв’язок”.
Востаннє з дружиною майор Микола Дупешко розмовляв 12 грудня 2024 року. “22:06. Коханий спитав, чи все у мене добре, і сказав, що передзвонить і що теж дуже скучив. Наступного дня я дізналась, що чоловіка більше немає, — з болем каже дружина. — Про обставини загибелі відомо небагато. Покровськ. Пряме влучання снаряда... Здається, що і мене з ним поховали. Щоправда, фізично я досі тут. Дуже б хотіла, аби вулицю, на якій виріс коханий і де тепер проживає Миколина мати, перейменували на його честь. Хочу, щоб всі знали і пам’ятали його ім’я”.
У червні цього року 29-річного підполковника (дістав це звання посмертно) Миколу Дупешка удостоєно найвищої державної нагороди — ордена “Золота Зірка” й звання Героя України.
