Його душа завжди боліла за рідну країну. Саме тому в перші дні великої війни львів’янин Юрій Пелех без вагань приєднався до лав ЗСУ і давав відсіч окупантам на Харківському та Запорізькому напрямках. Воїн загинув, виконуючи бойове завдання, в лютому цього року.
“Тато швидко подорослішав, бо рано втратив батька, котрий помер через хворобу. Підрісши, піклувався про маму і свою сестру, — розповідає син воїна Ростислав Пелех. — Тата всі називали добряком. Про таких ще кажуть: людина з великим серцем. Він ніколи й нікому не відмовляв у допомозі, навіть якщо сам мав труднощі. Якось тато побачив на вулиці літню жінку, яка не могла донести важкі сумки. І він не пройшов повз, допоміг. Здавалося б, це не якийсь там геройський вчинок, а дрібниця. Але, мабуть, він найкраще характеризує батька. Він любив допомагати іншим, це було для нього природним. А ще тато мав золоті руки, міг полагодити будь-яку побутову техніку. А якщо чогось не знав, то швидко вчився. До великої війни він працював приватним підприємцем — займався встановленням вікон. Утім жодної праці не цурався. І був дуже наполегливий. От запланував збудувати власний будинок і зробив це. Із моєю мамою вони познайомилися ще зовсім юними — доля їх звела через спільних друзів. Невдовзі вони побралися”.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Юрій Пелех став на захист України. Солдат проходив службу в 65-й окремій механізованій бригаді “Великий Луг” на посаді стрільця-санітара. “Він міг не йти на війну через поганий стан здоров’я. Але казав, що не буде ховатися за чужими спинами. Та й не вмів цього робити. Не раз наголошував, що має бути частиною нашої майбутньої перемоги, — провадить далі син воїна. — Коли батька відправили в зону активних бойових дій, він рідко виходив на зв’язок. Востаннє приїжджав додому у відпустку восени. Але навіть вона пішла не за планом — його терміново викликали на службу. Я досі пам’ятаю нашу останню телефонну розмову — вона тривала цілу годину. Це було схоже на прощання. Тато давав мені поради. Ніби щось відчував. Я ж намагався відігнати погані думки... А кілька тижнів тому наша родина отримала сповіщення, що батько зник безвісти. Ми не могли в це повірити, стали шукати будь-яку інформацію. І під час власного розслідування дізналися правду. За словами батькового побратима, який вижив у тому бою, все сталося у перших числах лютого цього року в Роботиному, що на Запоріжжі. Росіяни кинули гранату на позицію наших бійців. Тато дістав травми, несумісні з життям. Його тіло, на жаль, досі не можуть забрати з поля бою, бо те місце під постійним обстрілом. Тому єдине, що ми тепер хочемо, — повернути тата додому. Щоб поховати його з честю”.
