24 травня цього року під час обміну “1000 на 1000” з російського полону повернувся Олександр Гуржій з Олександрії, що на Кіровоградщині. У ворожій неволі він пробув 31 місяць. Той день, коли знову ступив на рідну землю, вважає своїм другим днем народження. Найбільше військовий шкодує про втрачений час, якого вже ніколи не повернеш. Тому ввечері й на вихідні відмовляє всім, хто хоче з ним зустрітись. Бо хоче повністю присвятити себе дружині та двом синам.
“У мирному житті я довго працював енергетиком. Але останні роки перед великою війною займався розкруткою сторінок у соцмережах, тобто рекламою. З дружиною Ксенією виховуємо двох дітей — 7-річного Кирила та 13-річного Максима. Строкову службу не проходив. Але як почалася АТО, мене мобілізували. Воював на сході два роки. У перший день повномасштабного вторгнення був уже у військкоматі, не ховався, тому моя совість і перед дітьми, і перед країною чиста, — розповідає Олександр Гуржій. — Часто згадую той період. Ми були об’єднаною нацією. Під військкоматами стояли величезні черги, а волонтерські центри за лічені години закривали будь-які потреби. Сміялися, що українці навіть на авіаносець гроші зберуть, лише би було де його купити.
У військкоматі попросив відправити мене в бойову бригаду. Завжди жартую, що трохи нарваний. Так став бійцем 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу. Вже 27 лютого 2022- го був в окопах на Херсонщині. Боронив Олександрівку, Високопілля... То були пекельні бої, де полягло багато наших бійців. 20 жовтня там же, на Херсонщині, росіяни захопили мене в полон”.
За словами співрозмовника, два місяці його утримували у Севастополі. Опісля перевели в СІЗО в Росії, де й пробув до звільнення — 29 місяців.
“Полон — це, напевно, гірше, ніж смерть. Нас тримали в камерах по троє-четверо. Били жорстоко, особливо в ділянку геніталій. Що мені там відбили — не буду розповідати. У наших камерах була гарна традиція — зранку обговорювали, кому що наснилося, завжди намагалися тлумачити й аналізувати сновидіння. Такий собі спосіб розвантаження. А снилось в основному одне й те ж — їжа, діти, школа, обмін, прогулянки по рідних місцях, — каже Олександр Гуржій. — У полоні я зрозумів, що до того ніколи не був голодний і як можна зламати людину голодом. Мізерні порції, які нам давали, — а це 150 — 200 грамів рідкої каші чи супу, — доповнювали шматком хліба. Дуже часто він був гнилий та кислий, іноді сухий та з пліснявою. Але ми його їли, підбирали кожну крихту з підлоги. Зізнаюся чесно: деколи це призводило до сварок. Рашисти із цього сміялися, прозивали нас ненажерами. А ми просто завжди були голодні. Навіть ніколи не говорили про смачну їжу, це було табу.
Там, у в’язниці, я бачив колаборантів — як серед військовослужбовців, так і серед цивільних. Це були полонені, які заявили про бажання залишитися у Росії. Свій вибір пояснювали по-різному: розчаруванням в Україні, родичами й майном на окупованих територіях, важкими умовами утримання, постійним голодом і психологічним тиском. Зрадники отримували привілеї — подвійну пайку їжі, доступ до книжок та настільних ігор, кращі камери — відремонтовані й теплі. Деяким давали змогу зв’язатися з рідними. Їх не били, не катували струмом, давали цигарки. Частина колаборантів була готова вступити до складу так званих добровольчих батальйонів Росії, сформованих з українських громадян. Окремі навіть знущалися зі своїх. Про всі подібні факти ми розповіли після обміну правоохоронним органам.
Але, безперечно, більшість полонених залишалися вірними присязі. Серед таких, незламних, назву свого побратима Віталія Тімощука з Хмельниччини, якого теж звільнили з неволі декілька місяців тому. У 21 рік він уже командував ротою танкістів. На війну потрапив з аудиторії військового вишу. Я бачив цього хлопця і в боях, і в камерах під час етапувань. Всюди він тримався достойно. У полоні йому було надзвичайно важко. Офіцерів рашисти особливо не любили. Хлопця били, принижували. А він завжди ділився їжею з тими, кому не вистачало, підтримував побратимів психологічно. І постійно хвилювався за своїх танкістів, які разом з ним потрапили в полон: що з ними, як їхнє здоров’я, чи тримаються”.
Олександр Гуржій каже — Женевської конвенції росіяни не дотримувалися. Дружина писала йому листи, але жодного він не отримав.
“Коли не знаєш, що з рідними, то дуже важко морально, — зауважує колишній полонений. — Міжнародний комітет Червоного Хреста — безхребетна організація. У цьому переконався особисто. За 31 місяць полону її представники приїжджали до нас лише двічі. І повірте, вони не переймалися ні антисанітарними умовами в камерах, ні відсутністю медичної допомоги для бранців. Та й про тортури і знущання ніхто не питав. Головне — зробити фото і відзвітувати про роботу. Мовляв, завезли полоненим подарунки — дві машинки для стрижки й декілька десятків книжок на 400 осіб. Так, були й великі пакунки з солодощами та засобами гігієни. Але лише для фото, бо потім їх забирали, не дозволяючи навіть відкривати”.
23 травня 2025-го Олександру повідомили, що він повертається додому. А 30 травня йому виповнилось 38 років.
“Усім тепер кажу, що на день народження мені подарували волю. З полону мене зустріла дружина Ксенія. Вона приїжджала на кожен обмін з надією, що й мене випустять. Потім порозмовляв із дітьми по відеозв’язку. Старший впізнав. А за меншого я переживав, бо йому було 4 роки, коли мене забрали в полон. У перший клас його не повів, дуже боліло це, — каже колишній бранець. — Але Кирилко згадав мене. У неволі я думав про одне — аби мої діти були здоровими. І Бог мене почув. Коли повернувся додому, то дізнався, як багато побратимів полягло на цій війні. Прикро, що за Україну гинуть ті, хто найбільше заслуговував у ній жити.
Тепер займаюся волонтерською справою, проходжу лікування і реабілітацію. Також підтримую родини захисників. Ось нещодавно звернулась до мене землячка Галина, чоловік якої зник безвісти на війні. Поруч з її хатою зробили несанкціоноване сміттєзвалище. Накопичилося десятки машин відходів, які ніхто не вивозить. Конфлікти, погрози, образи — і так вже цілий рік. Галина зі сльозами сказала мені: “Якби був чоловік, він би все вирішив. А я не знаю, куди вже стукати”. І це правда. Таких беззахисних людей чимало, мушу підтримувати їх, ходжу до міської ради, пишу запити. І радію, що той клятий полон не зламав мене”.
