На початку 2023-го Олег Білик добровольцем пішов до військкомату, приєднався до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Відважний воїн з позивним “Дєд” брав участь у боях за Часів Яр, Костянтинівку, боронив Харківщину. У липні минулого року дістав у Торецьку важкі поранення й контузію. Це остаточно підірвало його здоров’я.
“Ми прожили разом майже 30 років. Олег був не лише чудовий чоловік і тато, а й друг, моє ще одне крило, яке подарувала доля, — крізь сльози розповідає дружина воїна Наталія Білик. — У 1996 році ми побралися, народили сина та донечку. Мешкали у Чорткові. Я — вчителька, а чоловік працював водієм-інкасатором при райвідділі міліції. Далі криза погнала Олега на заробітки у США. У відпустку він приїжджав додому, важко переживав розлуку з родиною. Влітку 2021-го ми полетіли на відпочинок біля моря до Туреччини, там відзначили 25 років подружнього життя — срібне весілля. Це залишило незабутні враження. Мріяли відсвяткувати разом і золоте весілля. Та не судилося...”
Напередодні великої війни Олег Білик повернувся з-за кордону. Спершу активно волонтерив. А потім долучився до лав ЗСУ. “Після навчання у складі 95-ї десантно-штурмової бригади його відправили на передову. Мав позивний “Дєд”, бо серед побратимів був найстарший. А ще діти подарували нам онука Дем’янчика, — каже пані Наталія. — Олег воював на Донеччині й Харківщині. Був водієм, стрільцем-снайпером. Вміло надавав першу домедичну допомогу й врятував чимало побратимів. Чоловік мав чимало подяк і медалей, зокрема нагрудний “Знак пошани” від Міноборони, “Золотий хрест” від головнокомандувача ЗСУ”.
У липні 2024 року в боях за Торецьк воїн дістав важкі поранення та був контужений. Одна куля пройшла наскрізь, залишивши частинки свинцю у тілі. Бронежилет захистив бійця, але був дуже пошкоджений, схожий радше на решето. Його потім забрали в київський музей війни.
“Усі дивувались, як Олег вижив, бо в броні застряг дуже великий осколок. Ще один зостався в чоловіковій голові — лікарі казали, що його не варто чіпати. Чоловіка виписали з госпіталя зранку 23 серпня. Вдома йому різко стало зле. Обірвався тромб”, — з болем згадує дружина.
В останню путь 51-річного воїна провели в рідному селі Шманьківчики, що на Тернопільщині. Півтора року перед тим на Донеччині загинув його друг дитинства — Руслан Вівчарик. “На похороні чоловік тоді мовив: “І я лежатиму біля нього”. Я ще попросила не казати більше такого, — зауважує Наталія Білик. — Але ці слова виявилися пророчими. Часто їжджу до чоловіка на цвинтар. Ділюсь новинами, жаліюсь, як важко без нього. Скільком нашим планам не судилося збутись. Олег так мріяв оселитись у селі, доглядати сад, радіти з успіхів наших дітей та бавити онука, який лише ступає перші кроки”.
Посмертно бійця нагородили високою державною нагородою — медаллю “За військову службу Україні”. Її отримала дружина Наталія...
