Доля не була до неї ласкава. Попри все, ніколи не втрачала оптимізму. А ще — дуже любила спорт.
“Мама родом із села Попівка, що на Сумщині. Вона добре навчалась у школі, вчитель іноді лишав її у класі, щоби урок вела. 29 липня неньці виповнилося 100 років. Офіційно. Але насправді їй 102. Під час німецької окупації, аби уберегти доньку від примусових робіт, батьки зменшили її вік у паспорті на два роки. Та це не допомогло, і дівчину таки вивезли на чужину, — розповідає син довгожительки Микола Приходько. — Після повернення в Україну мама познайомилася з моїм батьком Федором, котрий працював водієм. Відразу впала йому в око, бо ж красива була і добра. Але вони розлучилися, коли я був малий, тому мама виховувала мене самотужки. У тата потім була інша родина, народилися діти, з якими я спілкуюсь. Ви знаєте, незважаючи ні на що, мама ніколи не тримала на нього зла, вчила поваги до батьків. Мріяла стати вчителькою, але не судилося. Тож вивчилася на бухгалтерку й віддала професії більшу частину життя. Співробітники ласкаво називали її “наша Паша”. Мама досі зберігає у своїй кімнаті “персональний калькулятор” — дерев’яну рахівницю — як спогад про трудову діяльність”.
За словами співрозмовника, довгожителька вже тривалий час мешкає разом з його сім’єю в Сумах. Радіє онуку та двом правнучкам.
“Тут мамі подобається, бо живемо у приватному будинку, у нас дуже гарна природа. Попри постійні обстріли, виїжджати не хоче. Як і всі ми, чекає нашої перемоги, — провадить далі Микола Приходько. — Щодо секрету довголіття, то, мабуть, він у тому, що мама чесно працювала, ніколи не тримала зла на людей і не нарікала на долю. Уявіть собі: ще до 95 років, коли в неї стався інсульт, робила вправи з маленькими гантелями, щоб тіло було в тонусі. Не раз казала, що спорт і активність — це життя. Тепер уже важко пересувається, недочуває. Але що робити, літа ж немалі. До їжі невибаглива, бо пережила голодомори. Їй до вподоби каші, супи, борщі, бульба, сало. Інколи може дозволити собі випічку. Встає разом із сонцем, десь о шостій ранку. Обов’язково п’є воду чи компот, тоді снідає. Загалом ненька замолоду рідко хворіла. А коли щось непокоїло, то збирала трави і так себе лікувала.
Нещодавно мама сказала, що, доки жива, хотіла б побувати у рідній Попівці, що за 12 кілометрів від кордону з Росією. Але я зізнався, що нема куди їхати — ворог знищив село. Вона розплакалася. Бо навіть німці у Другу світову не зачепили його. Але Попівка нині хоча б не в окупації, за що дякуємо ЗСУ”.
