Євгеній Шваб родом із міста Овруч, що на Житомирщині. Після школи вивчився на машиніста крана, працював за фахом, згодом став майстром цеху на заводі з обробки гранітного каменю. Хоч сімейне життя не склалось, продовжив брати участь у вихованні сина Нікіти. А восени 2022-го, після смерті мами, пішов добровольцем до війська. Потрапив на навчання до Британії, а тоді приєднався до 95-ї десантно-штурмової бригади.
“19 грудня ми вийшли на позицію у районі села Червонопопівка, що на Луганщині. Наступного дня близько 15-ї години мене замінили на пункті спостереження два побратими, а я повернувся у бліндаж, — розповідає Євгеній Шваб. — Аж раптом почув, як неподалік розірвались два танкові снаряди, третій попав у бліндаж. Осколки влучили мені в спину й вилетіли через живіт, пошкодивши внутрішні органи, ще й спричинили перелом таза. Праву ногу пошматувало. Я не міг поворухнутись, покликав на допомогу. Побратими наклали на ногу турнікет. Винести мене не могли, адже ворог масовано обстрілював позицію”. Та зрештою пораненого вдалось доправити до точки евакуації. “Надворі вже було темно, коли мене поклали в кузов “Уралу”, — згадує співрозмовник. — Водій натиснув на газ, їхав швидко, бо довкола падали ворожі міни, а мене кидало від одного борту до іншого. Коли перенесли до медеваку, зробили укол і я відключився”.
Воїн отямився у дніпровській лікарні імені Мечникова. Там стабілізували стан пораненого, зробили операцію на кишківнику й гелікоптером відправили до Києва. Столичні лікарі встановили на праву ногу захисника апарат Ілізарова й продовжили боротьбу за його життя. Далі була реанімація Лікарні святого Пантелеймона (Перше ТМО Львова), туди приїхала з Овруча хрещена бійця. “Женя був у дуже важкому стані, — зі сльозами згадує 60-річна Світлана Демидчук. — Лікарі докладали всіх зусиль, аби витягти його з того світу. А волонтери допомогли зібрати кошти для закупівлі дороговартісних препаратів — їх треба було дуже багато”.
“Якось на нозі відкрилась масивна кровотеча, лікарка наклала турнікет, я знепритомнів. Коли прийшов до тями, ноги вже не було — ампутували, — провадить далі Євгеній. — Потім розвинулось зараження крові, тож під час реампутації видалили й кульшовий суглоб, декілька разів накладали ВАК-системи, аби очистити рану. Згодом розвинулась внутрішня кровотеча...” За 40 днів у реанімаційному відділенні воїн переніс три клінічні смерті й безліч операцій. З часом його перевели до хірургічного відділення, поряд весь час була хрещена Світлана: “Женя ще не міг собі ради давати. Тож я годувала його, доглядала, вивозила в кріслі колісному на прогулянки”.
Завдяки фізичному терапевту боєць почав вставати на декілька хвилин, тоді ходити за допомогою милиць. Згодом став займатись у НРЦ “Незламні”. Якось лікар-травматолог сказав йому: “Ти тричі тиснув руку апостолові Петру (маючи на увазі три коми), дозволь тепер я потисну руку тобі”. “У квітні 2023-го я вперше став на протез (який кріпиться до корсета), хотів швидко опанувати ходьбу, впав і зламав ребро. Тоді й зрозумів, що не треба геройствувати, — провадить далі Євгеній. — А одного разу потрапив на матч “Шахтаря”. Несподівано мене запросили зробити перший удар по м’ячу. Це було дуже почесно, адже з дитинства вболіваю за гірників”.
Євгеній Шваб вступив до університету, почав навчатись на психотерапевта, аби допомагати тим, хто пройшов війну, долати травми. А також став інструктором у національно-патріотичному центрі, де вчить старшокласників навичок тактичної медицини. Якось спробував свої сили в парахокеї. Відтак став капітаном першої в Україні команди — “Незламні” — з цього виду спорту. “Спершу важко було навчитись тримати баланс на следжі (сани на двох лезах). Тепер же не уявляю свого життя без парахокею, — зізнається 31-річний Євгеній Шваб. — Наша команда вже здобула перемоги на міжнародних змаганнях, а недавно втретє стала чемпіоном України. Цьогоріч була змога поїхати на чемпіонат світу з парахокею. Але ми відмовились від участі в турнірі через присутність там російської команди”.
Хрещена воїна радіє за нього. “Женя знайшов себе в навчанні, роботі та спорті”, — зауважує пані Світлана.
