Євгеній Шваб родом із міста Овруч, що на Житомирщині. Після школи вивчився на машиніста крана, працював за фахом, згодом став майстром цеху на заводі з обробки гранітного каменю. Хоч сімейне життя не склалось, продовжив брати участь у вихованні сина Нікіти. А восени 2022-го, після смерті мами, пішов добровольцем до війська. Потрапив на навчання до Британії, а тоді приєднався до 95-ї десантно-штурмової бригади.
“19 грудня ми вийшли на позицію у районі села Червонопопівка, що на Луганщині. Наступного дня близько 15-ї години мене замінили на пункті спостереження два побратими, а я повернувся у бліндаж, — розповідає Євгеній Шваб. — Аж раптом почув, як неподалік розірвались два танкові снаряди, третій попав у бліндаж. Осколки влучили мені в спину й вилетіли через живіт, пошкодивши внутрішні органи, ще й спричинили перелом таза, а в правій нозі -- аж сім переломів, ще й наскрізне поранення коліна. Я не міг поворухнутись, покликав на допомогу. Побратими наклали на ногу турнікет. Винести мене не могли, адже ворог масовано обстрілював позицію”. Тож передали по рації: “Шваб — тяжкий “300”. Потрібна допомога”. Тоді по росіянам запрацювала наша артилерія, завдяки чому пораненого вдалось винести до точки евакуації.
“Надворі вже було темно, коли мене поклали в кузов “Уралу”, — згадує співрозмовник. — Водій натиснув на газ, їхав швидко, бо довкола падали ворожі міни, а мене кидало від одного борту до іншого. Коли перенесли до медеваку, зробили укол і я відключився”.
Воїн отямився у дніпровській лікарні імені Мечникова. Там стабілізували стан пораненого, зробили операцію на кишківнику й гелікоптером відправили до Києва. Столичні лікарі встановили на праву ногу захисника апарат Ілізарова й продовжили боротьбу за його життя. Далі була реанімація Лікарні святого Пантелеймона (Перше ТМО Львова), туди приїхала з Овруча хрещена бійця. “Женя був у дуже важкому стані, — зі сльозами згадує 60-річна Світлана Демидчук. — Лікарі докладали всіх зусиль, аби витягти його з того світу. А волонтери допомогли зібрати кошти для закупівлі дороговартісних препаратів — їх треба було дуже багато”.
“Якось на нозі відкрилась масивна кровотеча, лікарка наклала турнікет, я знепритомнів. Коли прийшов до тями, ноги вже не було — ампутували, — провадить далі Євгеній. — Потім розвинулось зараження крові, тож під час реампутації видалили й кульшовий суглоб, декілька разів накладали ВАК-системи, аби очистити рану. Згодом розвинулась внутрішня кровотеча...”
За 40 днів у реанімаційному відділенні воїн переніс три клінічні смерті й безліч операцій. З часом його перевели до хірургічного відділення, поряд весь час була хрещена Світлана: “Женя ще не міг собі ради давати. Тож я годувала його, доглядала, вивозила в кріслі колісному на прогулянки”.
Завдяки фізичному терапевту боєць почав вставати на декілька хвилин, тоді ходити за допомогою милиць. Згодом став займатись у НРЦ “Незламні”. Якось лікар-травматолог сказав йому: “Ти тричі тиснув руку апостолові Петру (маючи на увазі три коми), дозволь тепер я потисну руку тобі”.
“У квітні 2023-го я вперше став на протез (який кріпиться до корсета), хотів швидко опанувати ходьбу, впав і зламав ребро. Тоді й зрозумів, що не треба геройствувати, — провадить далі Євгеній. — А одного разу потрапив на матч “Шахтаря”. Несподівано мене запросили зробити перший удар по м’ячу. Це було дуже почесно, адже з дитинства вболіваю за цю команду”.
Євгеній Шваб вступив до університету, почав навчатись на психотерапевта, аби допомагати тим, хто пройшов війну, долати травми. А також став інструктором у національно-патріотичному центрі, де вчить старшокласників навичок тактичної медицини. Якось спробував свої сили в парахокеї. Відтак став капітаном першої в Україні команди — “Незламні” — з цього виду спорту. “Спершу важко було навчитись тримати баланс на следжі (сани на двох лезах). Тепер же не уявляю свого життя без парахокею, — зізнається 31-річний Євгеній Шваб. —Тривалий час мене доймали фантомні болі —наче в стопу встромляють ніж чи коліно пробиває током. Та на фоні фізичної активності болі почали зникати.
Наша команда вже здобула перемоги на міжнародних змаганнях, а недавно втретє стала чемпіоном України. Цьогоріч була змога поїхати на чемпіонат світу з парахокею. Але ми відмовились від участі в турнірі через присутність там російської команди”.
Хрещена ветерана радіє за нього. “Женя знайшов себе в навчанні, роботі та спорті”, — зауважує пані Світлана.
