Сміливий, мужній, надійний. Воїн 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького був одним із тих, на кого рівнялись друзі й побратими.
“Вадим виріс у селі Новосілки, що на Рівненщині. Мав брата-близнюка Юрія. До слова, вони обоє служили в ЗСУ й брали участь у миротворчих місіях. Юрій, на жаль, помер через хворобу в 2017 році, — розповідає дружина воїна Анна Романюк. — Після школи Вадим продовжив навчання в автошколі, тоді була строкова служба. Після демобілізації чоловік, як і його брат, вирішив присвятити своє життя армії. І невдовзі приєднався до 30-ї механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького, став гранатометником. Потім пройшов навчання у школі сержантів. За його плечима — дві миротворчі місії у Косово, міжнародні навчання у Румунії та Німеччині. Із 2014-го чоловік боронив Україну в зоні АТО. Воював за Логвинове, Дебальцеве, Троїцьке, Попасну, Маріуполь, Бахмут. Під Кремінною отримав поранення, та після лікування знову повернувся у стрій. Чоловік отримав чимало нагород, зокрема орден “За мужність” ІІІ ступеня. У бою під Троїцьким після поранення командира роти він взяв справу в свої руки, не допустивши прориву диверсійно-розвідувальних груп.
У 2019 році Вадим з відзнакою закінчив Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка Степана Дем’янчука за напрямом “Фізичне виховання”. А ще через два роки коханий здобув ступінь магістра в Національному університеті водного господарства та природокористування. У 2021-му чоловік вступив на факультет “Правоохоронна діяльність”, але закінчити його не встиг. У час великої війни Вадим у 30-й ОМБр виконував обов’язки командира взводу механізованого батальйону. Мав позивний “Ворон”, бо любив книжку Василя Шкляра “Чорний ворон”.
Військовий був щасливий і в особистому житті. Зі своєю коханою познайомився у Звягелі (Житомирщина). “Я прийшла служити до їхнього підрозділу. Дружба з часом переросла у кохання. Із 2018 року ми жили разом, а у 2021-му — розписались. Вадим замінив тата моїй дочці Вероніці, якій нині 19 років, — додає Анна. — Ми стільки всього планували, мріяли про спільну дитину, але...”
Після повномасштабного вторгнення Вадим Блищик воював на Донеччині, зокрема захищав селище Травневе, де організував стійку оборону взводного опорного пункту “Судан”. Із БМП-2 молодший лейтенант особисто знищив 15 окупантів та дві одиниці ворожої техніки. А ще він вчасно виявив підхід російської штурмової групи (близько 30 осіб), завдяки цьому її вдалося ліквідувати й втримати опорний пункт. Там воїн дістав контузію, але відмовився від евакуації.
“Одного разу біля Вадима впала міна й він ледь не загинув. Отримав травму. Та попри це, надав двом бійцям медичну допомогу, фактично врятувавши їм життя. Він завжди казав: “Своїх не кидаю”, — зауважує дружина. — Чоловік часто наголошував, що рідну землю боронитимемо до кінця. Так і сталося.
14 серпня 2022 року навіки стало чорним для нашої родини. Того дня, коли чоловік був на позиції поблизу села Мазанівка, що на Донеччині, почався артилерійський обстріл. Вадим узявся рятувати головного сержанта взводу Дмитра Дякова, прикривши його своїм тілом. Та обидва зазнали смертельних травм. Тіло коханого було сильно понівечене, опізнала його лише по літері “В” біля пальця на лівій кисті...”
36-річного молодшого лейтенанта Вадима Блищика поховали у Звягелі на Алеї слави. Посмертно йому присвоєно звання Герой України. Дружина воїна продовжує службу. Каже: тепер — за двох.
