Олексій Коливай мав трьох неповнолітніх дітей і міг не воювати, та у 2023 році він став на захист Батьківщини. Бо найбільше прагнув, аби його доньки і син жили у вільній та незалежній Україні.
“Чоловік виріс у селі Марківці на Чернігівщині. Коли був малим, не стало батька. Родина важко переживала цю втрату, — розповідає дружина воїна Аліна Коливай. — З дитинства Олексій захоплювався спортом, особливо боксом, разом із товаришем навіть облаштували спортзал, щоб і інші приєднувались. Після школи навчався в Київському професійному ліцеї транспорту на слюсаря-електрика. Згодом працював на різних роботах — вантажником, слюсарем-ремонтником, комірником, рихтувальником кузовів. Чоловік чудово розумівся на машинах, мотоциклах, брався за будь-який ремонт. А коли чогось не знав, то переглядав відео в інтернеті, вчився, і все виходило.
Познайомились ми доволі цікаво. Я навчалася в медичному коледжі. Опісля мене відправили у Марківці працювати фельдшеркою. Олексій прийшов на прийом, а потім запросив на каву. Між нами спалахнули почуття, невдовзі розписались. А в 2018 році народилась Мілана. Михайликові нині п’ять років, Ангеліні — три. Ми придбали в селі хату, але не встигли пожити там разом”.
Олексій Коливай рвався на фронт з перших днів повномасштабного вторгнення. “Я на той час була вагітна. Чоловік пішов у військкомат, пройшов ВЛК, але його відправили в резерв. У липні 2022-го на світ з’явилася наша менша донечка, — зауважує співрозмовниця. — Олексія непокоїло, що він удома, коли інші захищають країну. Тому влітку 2023 року підписав контракт із ЗСУ. Казав, що йде до війська не для слави чи нагород, а для того, щоб захистити свій дім, дітей. Чоловік приєднався до військової частини А7280. Дістав позивний “Механік”, бо лагодив техніку, мав золоті руки. Майже півтора року служив у Чернігові, але виїжджав виконувати завдання на Донеччину. А з осені 2024 року їхній підрозділ вирушив на Запорізький напрямок. Олексій був водієм евакуаційної машини, вивозив поранених хлопців з позицій, не одному врятувавши життя”.
Напередодні загибелі, згадує дружина, вони з чоловіком спілкувалися. Ніщо не віщувало біди. Олексій повідомив, що невдовзі матиме відрядження, але не на “нуль . “Проте за кілька годин коханий сказав, що його терміново викликає командир, мовляв, треба їхати вже. Вночі чоловік записав голосове повідомлення, де казав, що сильно нас любить і не знає, коли вийде на зв’язок. Вранці я прослухала, відписала. Але він його вже не прочитав, — каже дружина. — Тиждень від чоловіка не було звістки. А потім з військкомату принесли сповіщення, що з 19 грудня 2024 року Олексій вважається безвісти зниклим. Близько місяця ми самостійно проводили пошуки. Я знайшла чоловікового побратима, який розповів, що це сталося біля Новодарівки. Бійці навіть не встигли висадитися з машини й добігти до бліндажів, коли їх стали обстрілювати окупанти. Найімовірніше, хтось навів на ту позицію, яка розташовувалася вже у “сірій” зоні. Олексій дістав смертельні уламкові поранення внутрішніх органів та кінцівок. Я дізналась, що тіла загиблих з того поля бою евакуювали в морг Запоріжжя. Надіслала працівникам фото Олексія. Невдовзі патологоанатом скинув світлини. Я упізнала чоловіка за татуюванням. У той момент земля наче втекла з-під ніг”.
В останню путь Олексія Коливая провели 23 січня 2025 року в рідних Марківцях. Дружина каже: єдина втіха, яка дає сил жити далі, — діти. “Михайлик — копія тата, навіть хода така сама, — ділиться Аліна. — Дуже боляче, що наші дівчатка і син ростимуть без батьківської підтримки, любові й тепла”. Родина зареєструвала петицію з проханням удостоїти воїна звання Героя України.
Петиція про присвоєння Олексієві Коливаю звання Героя України (посмертно)
