Він родом із села Городище-1, що на Волині. Тато Івана помер рано, а мамине життя обірвалось, коли йому ще не було й 18-ти. Відтоді жив з двома молодшими сестричками. Після школи юнак займався ремонтними роботами разом із рідним дядьком, який його всього навчав. А згодом закохався в Катерину, прийнявши її маленьку донечку Вікторію за рідну.
“Навесні минулого року Іванко пішов у ТЦК оновити дані. Йому дали повістку, — розповідає Катерина. — Коли подзвонив мені й повідомив про це, то додав: “Захищати країну — мій обов’язок”. Після навчання потрапив до 116-ї ОМБр, став кулеметником, воював на Покровському напрямку. “Про бойові дії нічого не розказував, оберігав мене, щоби не переживала ще більше. А коли не мав змоги зателефонувати, то присилав коротке повідомлення “4.5.0”, аби знала, що з ним все добре”, — каже жінка.
У серпні Іван вкотре кілька днів був на завданні. Нарешті подзвонив коханій через відеозв’язок, поряд були його побратими. “Я хотів це зробити красиво в романтичній обстановці, але наразі так не виходить, — зауважив воїн. — Хочу, аби ти стала моєю дружиною, відмови не прийму. То ти згодна?” Розчулена, зі сльозами на очах вона погодилася.
Невдовзі воїнові дали відпустку на кілька днів.
“25 вересня ми розписалися, а 26-го я стала дружиною Івана перед Богом — нас повінчав військовий капелан Олександр Вронський. Наступного дня коханий повернувся на службу”, — ділиться Катерина Зелінська. А її мати Олена додає: “Іван був дуже добрий і чуйний, усім допомагав, ніколи нікого не образив. Найкращий зять, люблячий чоловік, а донечку Катеринину не випускав з рук, казав, що це його дитина. Вікуся його любила, називала татом”.
13 листопада воїн зателефонував дружині і сказав: “Лисичко моя, дуже тебе люблю! Бережи нашу принцеску. Я скоро приїду”. То була їхня остання розмова.
20 листопада Катерина Зелінська отримала сповіщення, що її чоловік зник безвісти. “Відтоді дуже довго його шукала, де тільки не їздила і куди не писала, навіть до президента. До останку сподівалась, що, можливо, він у полоні, — каже дружина. — Навіть на обмін полоненими поїхала, думала: ану ж там його побачу чи хтось про нього розкаже”. Якось у соцмережі Катерина побачила фото тіла бійця з татуюванням біля серця — Memento mori (Пам’ятай про смерть) і на лівій руці — Fortune favors the brave (Фортуна любить сміливих). Саме таке було в її Івана...
Волонтери, які оприлюднили фото, повідомили, що тіло захисника повернули росіяни під час обміну. “Тоді разом із сестрою і тіткою Івана я поїхала в Миколаїв, — каже Катерина. — Там ми й упізнали нашого Іванка. Згідно з висновками експертизи, внаслідок мінно-вибухової травми, численних осколкових поранень, він стік кров’ю за лічені секунди”. Це сталось 16 листопада 2024 року в бою за Курахове.
...29 липня отець Олександр Вронський відспівував воїна, якому назавжди 27 років. “Мав честь тебе, брате, вінчати. Та замість хрестин і радісних моментів сьогодні смута. Ми будемо продовжувати справу, за яку ти поклав своє життя. Проженемо московитів з нашої неньки, а ти завжди житимеш у наших серцях”, — зазначив капелан. Один із побратимів, який приїхав на похорон, сказав: “Він був хоробрий воїн, людина слова, на нього завжди можна було покластися”.
“Іванко планував, що повернеться й ми купимо дім, який стане нашим сімейним гніздечком. Не судилося, — каже Катерина. — Донечці пояснюємо, що татко тепер на небі й звідти нас охоронятиме”. Відтоді дворічна Вікторія, дивлячись на його фото, каже “тато” й показує пальчиком на небо...
