Сергій Супряга родом із села Бандурівка, що на Кіровоградщині. Після школи здобув вищу юридичну освіту, далі пройшов строкову службу й переїхав до столиці, де працював за фахом у банківській сфері. Коли почалось повномасштабне вторгнення, добровольцем приєднався до Солом’янського ТрО Києва.
“Міг служити у штабі юристом чи діловодом. Та прагнув боронити рідну землю зі зброєю в руках, — каже Сергій. — Взяв собі позивний “Джедай”(джедаї — персонажі “Зоряних воєн”). Бо для мене Росія асоціюється з абсолютним злом, мороком, а українці — зі світлом. Тож це протистояння добра і зла, світла і темряви. Восени 2022 року ми тримали оборону на Бахмутському напрямку поблизу Кліщіївки”. За його словами, спершу було відносне затишшя. Бійці копали бліндажі й окопи, маскували позицію. А потім почалося — ворог став бити з ГРАДів, мінометів, танків, закидував фосфором, вели вогонь снайпери. “Найбільше боялися, коли над посадкою заходила ворожа “сушка”, адже не відомо, де саме вдарить наступна авіабомба чи ракета, — згадує воїн. — Ми успішно відбивали атаки мотострілецьких підрозділів, але “вагнерівці” завдавали нам великих проблем. А ще почались сильні дощі, через глинистий грунт окопи й бліндажі були у воді та багнюці. Попри постійний холод, вогкість, брак важкого озброєння, на якийсь час нам вдалось загальмувати наступ росіян на Бахмут”.
Навесні 2023-го після ротації й доукомплектування його підрозділ знову кинули на той самий напрямок — спершу прикривали Іванівське, тоді зайшли в Бахмут, де вже тривали вуличні бої. “Влітку почався контрнаступ ЗСУ, і нас скерували на підмогу 24-й ОШБ “Айдар” і 5-й ОШБ, які мали прорвати ворожі позиції на південь від Бахмуту, — розповідає Сергій Супряга. — Кілька діб ми стояли в лісі, укріплень не було, тому, хоч була сорокаградусна спека, стали окопуватись. Росіяни штурмували десятки разів, летіли міни, снаряди, скиди з дронів”. В останню ніч позиції тримали лише четверо бійців (офіцер і “Джедай” з двома побратимами), допомога прийшла зранку. “Я знову якимось дивом повернувся на ротацію живий і без єдиної подряпини, — зауважує “Джедай”. — Потім були похорони побратимів. Дуже важко прощатися з тими, хто став на війні твоєю сім’єю, з ким ще вчора був в одному окопі та ділив шматок хліба”.
Воїн пройшов лікування — через постійне навантаження зірвав спину, мав проблеми з ліктями. Відтак вивчився на оператора БпЛА. Наприкінці зими 2024 року знову потрапив під Бахмут. “Як оператор дронів вдень і вночі проводив розвідку, коригував вогонь суміжних підрозділів, — розповідає Сергій. — У травні після чергової ротації наш підрозділ прикомандирували до 30-ї механізованої бригади, що вела бої за Часів Яр. Тож знову довелося взяти у руки кулемет. На позиціях, куди нас відправили, вже був ворог, і ми вступили в нерівний бій. Разом із побратимом протрималися ніч. А вдосвіта мене вразив FPV-дрон”.
Внаслідок вибуху молодший сержант Супряга зазнав осколкового поранення правого плеча, лівого боку й масивного ушкодження правої гомілки. Наклав собі турнікети на руку й ногу. Евакуація почалася лише через десять годин — бойова обстановка була складна. М’які ноші швидко порвались, тож двоє побратимів несли “Джедая” на спині майже п’ять кілометрів. Пізно ввечері пораненого доставили до стабпункту, він був у вкрай важкому стані — через значну крововтрату розвинулась ниркова недостатність. Отямився боєць у реанімації дніпровської лікарні імені Мечникова. “Оскільки турнікет на правій нозі був накладений 18 годин, більшу її частину (вище коліна) ампутували. Але я вижив. І це — головне”, — каже співрозмовник.
“Дізнавшись, що Сергій поранений і втратив ногу, одразу ж поїхали з його мамою у Дніпро, — каже тітка воїна Катерина Околіта. — Перед тим як зайти в реанімацію випили заспокійливе. Через ниркову недостатність лице в Сергія було дуже набряклим”.
Хірурги провели реампутацію і встановили на ногу бійця ВАК-систему. Та щоразу після чищення рани й перев’язок починалася гарячка. Через два тижні Сергія транспортували до столичного військового госпіталю, а згодом — до 8-ї лікарні Києва. Лише там з’ясували, що поранений зазнав інфікування. Довелося почати інтенсивну антибіотикотерапію. Загалом боєць переніс близько десяти оперативних втручань. Опісля почав реабілітацію. “Коли вперше спробував встати, спираючись на ходунки, знепритомнів. Тому далі спершу вчився поволі сідати, тоді — ходити за допомогою милиць, — ділиться “Джедай”. — Щодня мав заняття у тренажерному залі, проходив фізпроцедури (душ Шарко, масажі), лазером мені чистили рубці від шрамів. Вчився ходити на навчальному протезі. Тоді за держпрограмою отримав ще один механічний протез, але він був дуже незручний. Став шукати інші варіанти”.
На ВЛК Сергія визнали непридатним до служби. Наприкінці минулого року він повернувся на попередню роботу, відтоді працює головним юристконсультом у банку. Колеги допомогли йому придбати авто, тож поновив навички водіння і знову сів за кермо. “Цьогоріч влітку банк проспонсорував мені новітній протез — біонічний (з електронним коліном і стопою).
Щоправда, його сервісне обслуговування розраховане на три роки, опісля треба купувати новий. А це — шалені гроші. Та коли є мета, то жодні перепони не можуть стати на заваді, — переконаний 39-річний Сергій Супряга. — Надалі планую надавати психологічну та юридичну допомогу бійцям, які опинились у схожих ситуаціях”.
