А виготовляла їх знана місцева майстриня Христина Пилипчук. Нині ж давню традицію відроджує її дочка.
“Моя нині вже покійна мама була дуже творчою людиною — ткала, вишивала, співала. А ще — знаною у селі майстринею зі створення вінків із паперових квітів, — розповідає 74-річна Ольга Лавренюк. — Вони були дуже популярними у повоєнні роки. Люди жили скромно, а на весіллі хотілося мати гарний вигляд. Тому й робили такі вінки, бо це не потребувало великих витрат.
Востаннє мама робила паперовий віночок для моєї сестри. Хоч я була ще дитиною, ту мамину науку засвоїла. Колись для вінків використовували не звичайний папір, а спеціальну стружку, яку купували у магазинах. Вона була дуже міцною, з неї зручно було виготовляти пелюстки та листочки. Сам виріб складався з кількох обручів, їх обмотували хусткою, щоб дріт не тиснув на голову. Квіточки, аби вони трималися міцно, кріпили дротами, і робили яскравими — червоними, блакитними, рожевими, додавали зелене листя, все це між собою гарно поєднувалось. Усередину вставляли тичинки із дротиків та стружки.
У вінках із паперових квітів і на весілля запрошували, і вінчалися. На другий день після свята вінок знімали з дівчини, співаючи при цьому: “Посадили під полицею, нарядили молодицею...” І свекруха одягала невістці хустку. Було й таке, що садили на діжку і навіть косу обрізали, мовляв, вже закінчилось дівування. І все це супроводжувалося танцем під такі слова: “Гуляй, гуляй, молода. Ще ти в біді не була. А як будеш мужа мати, будеш в біді привикати”. Потім той вінок зберігався, інколи його позичали іншим дівчатам”.
Мешканка села Залаззя й активістка Галина Василюк колекціонує предмети минувшини — рушники, глиняний посуд, ткацькі верстати, одяг. Власне вона й вирішила відтворити автентичний весільний віночок з паперових квітів. “У давніх традиціях такі віночки мали особливе значення. Часто їх віддавали до церкви не лише як символ подружньої любові та благословення, а й для прикрашання храму. Зазвичай ці віночки вішали на царських воротах іконостаса або в інших місцях у церкві, щоб додати їй святкового вигляду. Кожна нова весільна пара приносила свіжі віночки, які змінювали старі, — зауважує Галина Василюк. — Нещодавно я опублікувала пост у соцмережах, де попросила односельців поділитися старовинними фотографіями наречених у цих весільних віночках. А ще я шукаю саме ту спеціальну стружку, з якої їх колись робили. Отоді можна буде сказати, що автентичний віночок вдалося відтворити стовідсотково. Вірю, що все вдасться”.
