Він пережив німецьку окупацію, а в радянські часи домігся відкриття церкви в рідному Крилосі. Нині ж щодня молиться за Україну та її воїнів.
“Тато народився на самісінький Великдень, під спів “Христос Воскрес”. Бабуся розповідала, що дзвони забили — і Івась заплакав”, — розповідає Леся Махніцька, донька довгожителя.
Іван Маланій — наймолодший із чотирьох дітей. Його батьки були дуже побожними, тож у п’ять років віддали хлопчика до захоронки (дитячий навчально-виховний заклад при церкві). Там із дітьми займалися сестри-монахині — навчали молитов, віршів і релігійних основ. “Тато й нас змалку привчив: спершу вранці треба помолитися, а вже потім братися до роботи”, — зауважує співрозмовниця.
Коли у 1941 році прийшли німці, Івану Маланію було 15 років. Попри юний вік, його примусово забрали на роботу до Галича, де працював обліковцем — рахував зерно, яке пакували та відправляли до Німеччини. “Якось тато опинився у списку людей, яких мали розстріляти. В одному з мішків знайшли зерно, змішане з піском, і підозра впала на нього, — каже Леся Махніцька. — Але його дідусь, тобто мій прадідусь, постійно молився за онука й татові ніби щастило уникати біди”.
Іван Маланій закінчив торговий технікум у Чернівцях і до 70 років працював головним бухгалтером на різних підприємствах. Саме на роботі й зустрів свою майбутню дружину. “Батько тоді працював головним бухгалтером у сільраді в Комарові — це сусіднє село біля Крилоса. А маму Анну, яка навчалася на бухгалтерку, відправили туди на практику. Їй було трохи страшно їхати в чуже село, але той, хто давав направлення, пожартував: “Там такий хороший хлопець є — ще й заміж вийдеш”, — усміхається пані Леся. — Так і сталося. Своє велике кохання вони зберегли й донині”.
Подружжя Маланіїв прожило разом уже 74 роки. “Вони були на з’їзді ювілейних пар у Старуні (відпустове місце), де поновлювали шлюб. Тоді священник сказав, що їхнього рекорду ще ніхто не побив, — каже пані Леся. — Мама дуже емоційна, а тато — навпаки, спокійний і врівноважений. Я ніколи не чула, щоб він підвищив голос. Завжди вміє підтримати, заспокоїти, мудро щось пояснити. Думаю, у цьому і є секрет їхнього щасливого життя. А ще — довіра одне до одного”.
Саме пані Анна надихнула чоловіка зайнятися відродженням церкви у Крилосі. У радянські часи храм був закритий і потроху руйнувався. Наприкінці 1980-х Іван Маланій почав добиватися його відкриття — їздив із проханнями в район, область, до Києва, а згодом навіть до Москви. “У 1992 році церкву відкрили, — згадує пані Леся. — Щоправда, спершу храм був православним, бо тоді в Москві Греко-католицьку церкву вважали “сектантською”. Ще моя бабуся розповідала про Крилосівську чудотворну ікону Пресвятої Богородиці, яка колись була у храмі, але зникла. А коли церкву почали відновлювати, саме батько знайшов її на хорах. Згодом ікону реставрували. Тато став старшим братом у церкві. А вже через рік люди одноголосно вирішили перейти до Греко-католицької церкви”.
Іван Маланій п’ять разів їздив до Люрду. Особливо його вразила Хресна дорога. Повернувшись додому, вирішив започаткувати таку ж у Крилосі — шукав спонсорів, просив допомоги у підприємців і зрештою будівництво розпочали.
У довгожителя велика родина — дві доньки, четверо онуків й дев’ятеро правнуків. “До недавнього часу батько постійно читав, багато писав, навіть складав для онуків казки про козаків, — каже донька. — Попри поважний вік, тато досі цитує напам’ять Шевченка. А ще — молиться щоранку за родину, Україну, воїнів. Знаєте, тато ніколи не жалівся на життя, не зважав на осуд і не тримав зла на людей. І мав велику повагу до старших. Часто повторював: “Будьте добрими — і життя буде добрим”.
Свій сторічний ювілей Іван Маланій зустрів у колі родини, друзів та односельців. “Напередодні дня народження ми організували сімейну онлайн-зустріч. До неї долучилися рідні з Америки й Німеччини, бо не всі змогли приїхати. Тато дуже щасливий, що дожив до такого віку та має велику родину”, — зауважує пані Леся. Та найбільша мрія ювіляра — дочекатися перемоги України.
