Ще за життя його називали класиком. Що було цілком виправдано, враховуючи статус і регалії: народний артист, Герой України, шевченкіат... Проте не хизувався званнями й нагородами, як дехто з колег, а був людиною напрочуд скромною та інтелігентною. Не стало автора “Мелодії” п’ять років тому — 1 червня 2020-го. Згадуємо, яким був видатний композитор, разом із його донькою.
— Мілано, у вас є відчуття тих років, що минули, чи іноді здається, що двері відчиняться і Мирослав Михайлович... зайде?
— Після батькової смерті я спілкувалась з одним із його колег і той зронив фразу: “У мене таке враження, що він кудись поїхав”. Усе життя тато справді дуже багато їздив: як не на гастролі чи у відрядження, то в якісь подорожі. Причому маршрути пролягали не тільки Україною, а й за кордоном. Наприклад, щороку відвідував Австралію, де мешкав його брат. І віддаль не лякала... Тому в мене теж сьогодні періодично виникає відчуття, що батько просто кудись поїхав. Туди, куди не можна зателефонувати.
— Чи правда, що Скорик був трудоголіком і працював інколи по ночах?
— Він любив працювати. У тім числі — коли мав настрій і бажання — уночі. Тоді всі спали й удома було тихо, тому вдавалося багато що зробити. Тож це був його улюблений час. А трохи поспати можна потім і вдень. (Усміхається). Їздив також у Будинок творчості до Ворзеля або ж у Карпати, де також міг поєднувати відпочинок із працею... Проте не хотілось би вживати слово “трудоголік”, бо воно несе певне негативне навантаження.
— Наскільки ваш батько був самокритичний у творчості?
— Він був іронічний. Не належав до тих людей, які дуже себе підносять. Щоб прийти і хвалитися, який я геніальний, це було для тата не характерно. Інша річ, коли хтось давав високу оцінку його творчості. Напевно, батькові було це приємно. У будь-якому разі — він завжди ставився до всього з легкою часткою іронії. Принаймні в мене створилося таке враження.
— А які ще риси, крім іронічності, ви виділили би?
— Делікатність, а також скромність, вихованість, інтелігентність. Батько вмів слухати інших людей і не нав’язував їм власну думку. Проте, коли треба було відстояти свою позицію, міг це зробити. Знову ж таки, інтелігентно... Крім того, тато не був заздрісним. І довкола нього ніхто не плів інтриг. Навпаки — ним захоплювалися. Реально. Знаєте, мене це завжди приємно вражало.
— Амплітуда таланту Скорика — від твісту “Не топчіть конвалій” до “Мелодії” з кінофільму й опери “Мойсей”. Звідки у його палітрі були такі різні барви?
— Думаю, від хорошої освіти й багатогранності зацікавлень. Ще зі шкільних років батько добре знав математику, займався спортом (іноді заради футболу прогулював музичні заняття (усміхається), грав також із друзями в шахи, сплавлявся на байдарках, багато, як я вже казала, мандрував... Тобто він перемикався з однієї сфери на іншу, шукаючи натхнення. Це й давало можливість працювати в абсолютно різних жанрах: від духовної музики до джазових творів.
— Ви згадали про байдарки: а якими маршрутами пролягали ці сплави?
— Це були майже всі наші річки. Тільки не гірські, а повноводні. Десна, Ворскла, Дніпро... Себто, в основному, маршрути пролягали в Центральній Україні. Натомість, коли йшлося про Західну Україну, то батько любив відпочивати в Карпатах. Він міг сісти на поїзд у Києві й вийти у Сколе, звідки маршруткою дістатися свого будинку... Відпочинок у горах від столичного шарварку — це був абсолютний релакс!
— Програма того релаксу включала похід за “дарами лісу”?
— Звісно. Збирання грибів — це було улюблене заняття. Особливо — на схилі літ. Зазвичай батько ходив на самоті, але іноді я складала йому компанію. Бувало доходило до смішного: я йшла стежкою попереду, а він — позаду. Не бачу жодного гриба. Аж тут голос тата: “Мілано, ну ось же, ось же...” (Усміхається). Потім із наших знахідок готували різні страви.
— Ваш тато був гурманом?
— Він любив хорошу їжу, так. І його дружина — Адріана — дуже добре готувала. (Мілана — донька від шлюбу з Ларисою Скорик. — Авт.). Та й сам батько умів куховарити. Особливо — страви з грибів. О-о-о, це було його “фірмове”. (Усміхається). А в якихось поїздках міг піти в ресторан, де гарно повечеряти... Кажу, тато любив смачну їжу. І взагалі — життя з його радощами. Тобто жив повноцінно.
— А чи не казав вам наприкінці життя щось на кшталт: “Шкодую, що вже не встигну зробити...”?
— З приводу чогось глобального — ні. Проте пригадую таку фразу, кинуту мимохідь: “Ой, треба виконати там одне замовлення, а я не встигаю...” Але він намагався ніколи не заморочувати мене негативом. І взагалі — не пригадую батька в якихось сумно-депресивних станах. Якщо такі переживання були, то він відверто їх не демонстрував і тримав усередині. Як справжній інтелігент.
