Він був одним із найвідоміших українських режисерів. У доробку Юрія Іллєнка такі фільми, як “Білий птах з чорною ознакою”, “Легенда про княгиню Ольгу”, “Молитва за гетьмана Мазепу”... Загалом — понад десять стрічок. Можливо, було би більше, якби не смертельна хвороба, що забрала митця 15 років тому. Згадуємо цікаві факти з біографії кінокласика із його вдовою — заслуженою артисткою України Людмилою Єфименко.
— Це правда, що свого часу ваш чоловік міг не потрапити у кінематограф, а стати архітектором?
— Так. Він з дитинства дуже гарно малював і мріяв вступити в архітектурний виш. Навіть подав туди документи, але “завалив” іспити. Не профільні, а математику й диктант. Отримав з тих предметів двійки. (Усміхається). Опісля уже не пробував потрапити в той навчальний заклад, а вирішив податися, як і старший брат, на оператора в кіноінститут. Там конкурс був чималий, але Юра досить ретельно підготувався (серед іншого займався фотографією) і, слава Богу, пройшов.
— Не всі знають, що Iллєнко пробував свої сили і в акторстві. Він зіграв, здається, у двох фільмах?
— Це — “Вулиця Ньютона, будинок 1” та “Мріяти й жити”. В останньому мав зніматись Іван Миколайчук, але потім, кажуть, чомусь відмовився, тож роль запропонували Юрі. Коли я побачила той фільм, закохалася в екранного Іллєнка. (Усміхається). Вважаю, він як актор був дуже талановитий. І зі своєю зовнішністю — такий мікс Марчелло Мастроянні, Алена Делона й Ліно Вентури — міг зробити неймовірну кар’єру. Проте у подальшому все-таки відмовлявся від запрошень режисерів.
— А що ваш чоловік згадував про Сергія Параджанова й “Тіні забутих предків”, де він був оператором?
— Ой, це можна розповідати годинами. Між Параджановим та Іллєнком виник конфлікт. Юра навіть хотів відмовитися від участі у проєкті. Та все ж вирішив наостанок переглянути перший знімальний матеріал. (Тоді це все було довго: плівку відправляли до Києва, а після проявляння — назад). Обидвоє сиділи в різних кінцях кінозалу, а коли екран згас, пішли назустріч один одному й обнялися. Без слів стало зрозуміло, що співпраця буде продовжена.
— Уже як режисер Юрій Герасимович зняв 12 художніх фільмів. На ваш погляд, “лише” чи “аж”?
— Звичайно, це дуже мало. Для людини з такою сильною енергією, неймовірним темпераментом і величезною любов’ю до кіно. Особливо прикро, що вже в роки Незалежності, маючи колосальний досвід, він нічого не міг “пробити”. Весь час була одна й та ж відповідь: “Немає грошей”.
— Кажуть, він був дуже суворим на майданчику?
— Інакше режисерові й не можна. Це така професія. Якщо не мати твердого характеру, тобі всі сядуть на голову і не вдасться добитися того, чого ти прагнеш. Абсолютно... Він мав вибуховий характер, але це проявлялося більше на зйомках. У наших же стосунках Юра поводився як людина неймовірно добра й щира.
Знаєте, ми прожили разом 35 років, і я вдячна Богові, своїй долі за те, що зустрілася з Юрою, за наше велике кохання. Я досі його дуже люблю! Хоча вже стільки минуло часу. Не раз ловила себе на думці: якби ще хоча б дватри роки ми прожили разом. Або хоч рік, ну хоч пів року... Це було дуже важко, коли він помер.
— Страшний діагноз — онкологія — поставили за шість місяців до смерті. Він боровся чи одразу змирився?
— Ні, спочатку боровся, адже був дуже сильною людиною. Проте наприкінці травня 2010-го помер Лесь Сердюк (народний артист України. — Авт.). Ми були на прощанні в театрі Франка, де Юра виступив із неймовірною промовою. Додому ж повернувся дуже втомлений. Набрав гарячу ванну (завжди так робив, коли треба було зняти втому) і, коли я зайшла помити руки, раптом сказав: “Ти знаєш, я вирішив. Далі хай уже буде, як буде”. У мене одразу по спині пробіг холодок. Я добре знала чоловіка й зрозуміла, що це крок до здачі. І якщо раніше він тримався, то з цього дня було гірше, гірше, гірше. Ну а через два тижні Юри не стало.
— Наскільки мені відомо, вам теж довелося пройти через складні випробування, пов’язані з тим же діагнозом?
— Так. Я досі лікуюся. Це вже скільки буде... Восени — п’ять років. Я борюся, борюся... Не здаюся поки що. Не кажу: “Хай буде, як буде”. Такого наразі немає.
— Людмило Пилипівно, а де похований Юрій Iллєнко? Багато хто думає, що на Байковому кладовищі у Києві.
— Ні, у селі Прохорівка на Черкащині. Там у нас — дача. Ми дуже любили туди їздити. Юра саджав дерева, косив траву і т. д. Його тягнуло до землі. Там чудова природа: з одного боку — Дніпро (буквально біля порога), а з іншого — ліс, куди ми ходили восени за грибами... Знаєте, нам ніколи — жодної секунди — не було сумно одне з одним. І в моєму житті це були, мабуть, найкращі години та хвилини!
