Його незабутні пісні — “Червона рута”, “Стожари”, “Гай, зелений гай” та багато інших — досі лунають зі сцени. Зокрема, у виконанні синів — Дмитра та Назарія-молодшого. З останнім “гортаємо” сторінки сімейного альбому...
— Скажіть, у якому режимі жив і працював ваш батько?
— У нього був дуже щільний гастрольний графік, адже тоді і “Смерічка”, і батько були дуже популярними. Зазвичай мали два концерти на день, іноді — три-чотири. Причому доводилося виступати й на стадіонах. Коли ж тато приїздив до нас, звичайно, це була велика радість. Щоправда, влітку, на шкільних канікулах, він брав мене зі старшим братом із собою. Особливо, коли планувалися гастролі в містах, що на березі моря. Для нас це було дуже цікаво. (Усміхається).
— Знаю, що виступати доводилося не тільки в Україні, а й за кордоном. Не питатиму про США й Канаду, де Назарій Яремчук не раз концертував. А в яких екзотичних країнах йому пощастило побувати?
— У радянські часи батько виступав у Монголії, Індії та Лаосі. З кожної поїздки він привозив якісь подарунки. Наприклад, одного разу потішив нас... папугою. Потім розповідав, що під час огляду митниками переживав, аби той не видав себе й випадково щось не сказав. Річ у тім, що екзотичний птах знав декілька слів лаоською мовою. На жаль, пернатому судилося прожити недовго: сталася прикра історія з кішкою. Тоді, в дитинстві, це була справжня трагедія для нас.
— Наскільки суворим був ваш тато й чи використовував для “виховних бесід” пасок?
— Він був у міру строгим. Міг пригрозити пальцем чи понизити голос, але робив це з гумором. Для загрозливості брав іноді ремінь у руки, проте до його використання не доходило. (Усміхається). Загалом же ми, як діти, не були дуже вредні. Та й вчилися добре: на п’ятірки, інколи — четвірки. Гортаючи щоденники, тато не раз нас хвалив... Чесно кажучи, маму можна було більше дозволити собі не слухатися. Коли ж у неї уривався терпець, вона могла пожалітися татові, й тоді вже було зрозуміло, що треба вмикати стоп-сигнал. (Сміється).
— А до спорту вас заохочував?
— Тато дуже любив футбол, тож ми могли разом поганяти м’яча. А ще — настільний теніс, що взагалі вважався його хобі. У нас удома навіть був спеціальний стіл. У гарну погоду виносили його надвір та грали з братом. Якщо ж батько приїжджав із гастролей, то долучався. Звісно, він вигравав, але я старався не здаватися. (Усміхається). У зимовий період тато любив також кататися на лижах у Карпатах. Коли був гарний сніг — чом би й ні? Обирали не дуже круті схили, але було так захопливо!
— Як він давав собі раду з шаленою популярністю? Автографи ж, мабуть, просили на кожному кроці...
— Не знаю таких випадків, щоб тато комусь відмовив. Йому подобалося робити людям щось приємне. І не тільки в таких дрібничках, як автографи. Наприклад, мені розповідав директор філармонії, що одного разу підійшов якийсь чоловік і каже: “У нас тут весілля неподалік. Ви не змогли б після концерту до нас заїхати й привітати молодих?” Усі були впевнені, що у відповідь пролунає “ні”. Проте, попри втому, батько погодився. І не просто промовив гарні слова, а й заспівав!
— Ваші батьки прожили разом 15 років. Їхнє розлучення пройшло цивілізовано чи все ж непросто?
— Усе відбувалося у нас на очах. І це розлучення було з серії, коли обидвоє шкодували, але... Через якісь тільки їм відомі речі посварилися, а потім не встигли вчасно помиритися, тому... Тому так воно й сталося. (Зітхає). Минув деякий час, мама вийшла заміж і в неї потім народився хлопчик — наш брат. Тато також одружився вдруге й на світ з’явилась дівчинка — наша сестричка.
— Наскільки ретельно ваш батько стежив за здоров’ям?
— У нього був міцний імунітет. Тато фактично не хворів. Наскільки я знаю з розповідей колег, майже ніколи концерти не відміняли й не переносили через Назарія Яремчука. Будь-кого могло підвести здоров’я, але не його... Навіть коли тато захворів на рак, все одно виходив на сцену. І волів особливо не поширюватись про свою недугу. Вірив, що це — тимчасові труднощі, через які треба пройти, а потім усе буде добре... У нього було стільки оптимізму!
— Цікаво, скільки у Назарія Яремчука тепер онуків?
— Шестеро. У Дмитра — троє діток і в мене стільки ж. (Усміхається). Ми з братом продовжуємо популяризувати творчість батька. Нещодавно повернулися з благодійного європейського туру: Італія, Німеччина, Бельгія... Знаєте, на наші виступи приходили, зокрема, ті глядачі, які колись були на концертах тата. Вони підходили, ділились враженнями та емоціями. Минуло 30 років, як його немає, а люди досі бережуть у своїх серцях ті спогади!
