Правда і міфи про Чорнобильську катастрофу

26 квітня минає 40 років від дня найбільшої техногенної, екологічної та гуманітарної катастрофи ХХ століття. З кожним роком стає все менше її очевидців і тих, хто захистив Україну й світ від радіаційного пекла та пам’ятає правду про Чорнобиль. Правоохоронці, пожежник і військовий — ліквідатори аварії на ЧАЕС — сьогодні діляться важкими спогадами. 

“А в місті вирувало звичне життя” 

Олексій Москаленко, колишній міліціонер із Прип’яті, в ніч із 25 на 26 квітня перевіряв службу підлеглих на об’єктах біля станції.

“Приблизно о 00.30 стався аварійний викид пари з першого реактора, — згадує 69-річний співрозмовник. — Ми тоді ще пожартували, що “полетіла” премія тих, хто був на зміні. Невдовзі пролунали два приглушені вибухи й на нас посипався попіл із різким запахом згорілих кабелів. По радіостанції надійшов сигнал “Тривога”, і ми негайно повернулися до відділка. Зателефонували дві співробітниці, які несли службу за 200 метрів від реактора — їм стало зле, просили допомоги. Ми одразу виїхали. Біля ЧАЕС стояв густий туман, якого ще пів години тому не було. Коли ми прибули, колег уже забрала “швидка”. Приблизно за місяць обидві померли”.

Рівень радіації на асфальті в Прип’яті вранці 26 квітня становив від 2 до 7 бер на годину (показник того, наскільки іонізуюче випромінювання шкодить організму), що в сотні разів перевищував норму. Приміром, для працівників ядерних об’єктів допустима річна норма опромінення становить 5 бер. “Попри це, в місті вирувало звичне життя, — каже Олексій Москаленко. — 26 квітня працювали всі п’ять шкіл. Люди гуляли весілля, курсував громадський транспорт”.

Зранку працівники ДАІ об’їхали пости й зібрали у міліціонерів протигази — щоб не лякати населення. Опівдні відключили міжміський телефонний зв’язок. “Вдень нам привезли дозиметричні накопичувачі зі шкалою до 50 бер. Увечері їх перевірили й одразу забрали. Показники за­шкалювали — нам сказали, що прилади нібито несправні, — розповідає Олексій Тимофійович. — Лише вранці 27 квітня мешканцям Прип’яті почали видавати таблетки йодистого калію. По радіо оголосили, що о 14.00 розпочнеться тимчасова евакуація”.

Мешканці міста сідали в автобуси у халатах і спортивному одязі — вірили, що їдуть ненадовго. “Покидали вдома домашніх тварин, залишивши їм воду та їжу на декілька днів. За дві години евакуювали все 60-тисячне місто, — продовжує співрозмовник. — Під час евакуації мені наказали вивезти службових собак — дев’ять вівчарок. Згодом їх довелося застрелити”.

30 квітня працівників міліції відпустили на три дні, до сімей. “Я нарешті побачив дружину й чотирирічну доньку, — згадує Олексій Москаленко. — А вже 6 травня нас відправили до Києва, в госпіталь МВС. Тамтешні лікарі сказали, що ми не протягнемо й п’яти років. Я отримав 86,79 бера радіоактивного опромінення, але вижив”. Нев­довзі він знову повернувся на службу в зоні відчуження. “З 20 липня жителям міста дозволили забрати зі своїх квартир документи, фотографії та цінні речі (крім хутра й радіоапаратури). Люди ще сподівалися, що колись зможуть повернутися додому. Але цього так і не сталося”, — із сумом зауважує ліквідатор.

“Не було ні респіраторів, ні протигазів” 

У квітні 1986 року нині професор, доктор юридичних наук Олександр Колб був слухачем другого курсу Київської вищої школи МВС СРСР. “Нас підняли за тривогою невдовзі після аварії, — каже 65-річний пан Олександр. — Я винаймав квартиру, дружина була на шостому місяці вагітності. Майже відразу про аварію повідомив “Голос Америки”. Із 360 офіцерів другого курсу на пункт прибули лише 169. СЗЧ (самовільне залишення частини) було вже й тоді. Ну а тим, хто з’явився, повідомили, що на Чорнобильській станції сталася невелика аварія, працюють спеціальні підрозділи, а ми перебуватимемо в резерві”.

Олександра разом з іншими направили до Чорнобиля, де розмістили пункт дислокації. Водночас основні завдання вони виконували саме у Прип’яті — охороняли наф­тобазу, об’єкти критичної інфраструктури. Усюди, згадує співрозмовник, була військова техніка, у небі — десятки вертольотів. На його очах один із гвинтокрилів упав — як з’ясувалося, у нього відмовив двигун. Екіпаж загинув.

“У нас не було ні респіраторів, ні протигазів. Спали просто в автобусах. Не було й нормального харчування, — стверджує Олександр Колб. — Через чотири дні нас вивели із зони. Після повернення ще тиждень ми ходили в одязі, просоченому радіацією, — нову форму не видали. Чотири доби нас не пускали додому”.

У 39 років Олександр Григорович звільнився зі служби. Наслідки аварії став відчувати приблизно через десять років: переніс мікроінсульт, мікроінфаркт, згодом розвинувся цукровий діабет. “Онук й онука, яким 17 і 15 років, теж постійно хворіють — з лікарень не вилазять, — каже ліквідатор. — Ми чесно виконували свій обов’язок, втратили здоров’я, а держава нині, на жаль, урізає підтримку, залишаючи нас наодинці із наслідками аварії”.

73-річний Михайло Кельман — правознавець, доктор юридичних наук, професор, на момент аварії також був слухачем столичної школи МВС. Згадує: “Приїхавши в Прип’ять, усі безвідмовно ставали до служби: по дві години на посту, далі коротка заміна і — назад. Лише на другий день видали дозиметри, але правди про рівень радіації так і не сказали — багато чого приховували. Частина підрозділів охороняла державну комісію, інші ж дбали, щоб у покинутому місті не почалося мародерство. Адже навіть у таких умовах були ті, хто хотів поживитися чужим майном”.

Вже 30 квітня офіцерів повернули до Києва. А 1 травня зобов’язали знову вийти на службу — забезпечувати громадський порядок під час свят. При цьому нової форми не видали, тож вони працювали в тому самому радіаційному одязі.

Пожежник Олександр Недощак один із перших, хто брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. 9 травня 1986 року у складі Коростенського зведеного загону його направили до зони катастрофи. “Одним із ключових завдань була подача води насосними станціями для бетонування основи зруйнованого четвертого енерго­блока, — розповідає 62-літній Олександр Борисович. — Працювали групами по п’ять осіб безпосередньо біля реактора, де рівень радіації перевищував 250 рентгенів на годину”. За його словами, воду потрібно було подавати безперервно. “Однієї ночі подача раптово припинилася, — згадує пан Недощак. — За лічені хвилини нам вдалося знайти й усунути несправність. Ця робота була вкрай важливою, адже існувала реальна загроза прориву розплавленого ядерного палива в резервуар із водою під реактором. Це могло спричинити потужний вибух і під загрозою опинилася б значна частина України”.

Ліквідатори працювали у важких умовах. Засоби захисту були мінімальні. “Лише під час роботи безпосередньо на станції видавали білі комбінезони, які використовували працівники АЕС, — розповідає колишній пожежник. — Біля самого реактора працювали по декілька годин, опісля — змінювалися. Молодий, фізично витривалий організм ще тримався, але симптоми давалися взнаки — першіння у горлі, нудота, загальна слабкість”.

До 21 травня їхню групу вивели із зони. “Невдовзі ми прочитали в газетах про загибель пожежників, які працювали на станції у перші години після аварії, — каже Олександр Недощак. — Двох із них я знав особисто — навчалися в одному училищі, хоч і на різних курсах. Тоді усвідомив: наслідки катастрофи можуть бути набагато гіршими, ніж нам тоді здавалося”.

“Хлопці, вважайте, що ви вже мертві” 

Михайло Степанчук у липні-серпні 1986 року скидав радіоактивний графіт з дахів енергоблоків станції — це була одна з найнебезпечніших робіт. “Нас направили у військову частину в Чорнобильський район, село Корогод. Наші намети стояли приблизно за 18 кілометрів від ЧАЕС, — зауважує 69-річний співрозмовник. — Коли заїжджали в 30-кілометрову зону, зустріли дозиметристів. Вони сказали прямо: “Хлопці, вважайте, що ви вже мерт­ві”. Михайло Степанчук замінив командира роти, якого з критичним опроміненням екстрено забрали до лікарні. “Щодня колонами ми виїжджали на станцію, де нас розподіляли по об’єктах. Разом із дозиметристами визначали рівень радіації та допустимий час роботи. За документами верхнім порогом було понад 1,2 рентгена на добу, але фактичні дози іонізуючого випромінювання часто були значно вищими — їх просто не записували, — каже ліквідатор. — Роботи були складними. Наприклад, між третім і четвертим енерго­блоками відновлювали зруйновану стіну: укладали мішки з піском, встановлювали захисні листи. Там дозволялося перебувати не більше як 45 секунд. А далі треба було швидко відходити у так звані чисті зони. Проте найнебезпечніше було на даху третього енергоблока — рівень радіації там сягав 600 рентгенів. За розрахунками, солдат міг безпечно працювати лише 18 секунд, але фактично виходило до хвилини. Треба було миттєво вибігти на дах, знайти уламки графіту, лопатою скинути їх униз і повернутися. Спочатку на об’єкти виводили роботів, проте вони не витримували такої радіації. Тож їх замінили нами”.

Загалом у зоні відчуження Михайло Степанчук пробув 30 днів. Невдовзі у нього почалися серйозні проблеми зі здоров’ям. “То голова боліла, то паморочилося, — ділиться ліквідатор.— Коли мене обстежили, одразу дали 20% втрати працездатності. У підсумку маю другу групу інвалідності, постійно п’ю таблетки. Але не опускаю рук. Разом із дружиною та молодшим сином виготовляємо хімічні грілки для захисників. А старший син воює на фронті”.