Нині є чимало курсів та програм, які допомагають розвивати у собі лідерські риси. Та й сучасна освітня система спрямована на формування лідерських навичок у дітей. Однак, на думку деяких аналітиків, це не зовсім правильно. “Це ще зі школи йде, бо в школі починають дітей вчити бути лідерами. Навіщо? Усі не можуть бути лідерами”, — вважає Елла Лібанова, директорка Інституту демографії та досліджень якості життя імені М. Птухи НАН України.
За словами науковиці, прагнення випускників шкіл обов’язково здобути вищу освіту, ймовірно, продиктоване не жагою до знань, а гонитвою за статусом “лідера”. У суспільстві панує упередження, що в коледжах готують лише рядових виконавців для командної роботи, де самостійність та ініціатива нібито не потрібні. Як наслідок, маємо проблеми на ринку праці, зазначає пані Лібанова. Бо запити роботодавців спрямовані переважно на командну роботу, а не на пошук лідера.
— Акцент на лідерстві в сучасній освіті — це, як на мене, відповідь на попередній радянський стиль, коли нас навчали бути скромними, не вирізнятися, ні на що не претендувати, — певен завідувач лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, професор Вадим Васютинський. — Часи змінилися, і сьогодні, навпаки, в людях плекають те, що у психології називають суб’єктністю. Ідеться про здатність бути собою і самостійно ухвалювати рішення.
Ухил до виховання лідерських рис я не вважаю таким, який призводить до бажання усіх бути лідерами. Те, що дитину чи старшу людину спонукають бути активною, самовизначатися в житті, — це дуже добре. Але проблема у тому, що людина самовизначається не на безлюдному острові, а серед інших людей. І якщо всі навколо самовизначатимуться, самостверджуватимуться, претендуватимуть на якусь важливішу роль, то неминуче виникатиме певний хаос. Бо для того, щоб суспільство функціювало гармонійно, потрібно 5 — 10% лідерів, менеджерів, пасіонарних осіб.
— Чи правильно робить школа, коли орієнтує дітей на розвиток лідерського потенціалу?
— Так, але, по-перше, не варто нав’язувати їм цю роль. Дитина приходить до школи уже зі сформованими особистісними рисами. І тут головне — не підганяти її під якийсь інший тип поведінки, невластивий їй, а навчити адаптуватися до життя, досягати певного успіху (не обов’язково світової слави), який відповідає її потребам та можливостям. Важливо, щоб дитина в межах своїх потенційних можливостей була максимально щасливою. Не варто пригноблювати лідерів і, навпаки, спонукати дітей вразливих, сенсативних, скромних, несміливих бути лідерами.
По-друге, слід навчати дітей взаємодіяти з однолітками, а також зі старшими за віком і статусом. У дитячому середовищі часто старші мають вищий авторитет, а молодші — нижчий. Тому важливо, щоб дитина вміла спілкуватися й адекватно поводитися з людьми різного соціального становища, характерів, потреб і можливостей.
— Лідерство — це не лише набута навичка, а й певна вроджена схильність, — додає доцент кафедри практичної психології та психодіагностики Волинського національного університету імені Лесі Українки Антоній Мельник. — Є діти, які природно проявляють лідерські риси — ініціативність, відповідальність, уміння впливати на інших. Навіть будучи молодшими в сім’ї, вони можуть брати на себе роль організатора. Такі задатки важливо підтримувати й розвивати. Водночас не всі люди мають прагнути до лідерства, адже в будь-якому колективі існують різні ролі. Лідерство — не обов’язкова риса кожної особистості й не гарантія кар’єрного успіху.
— Загальноосвітня школа пропонує програми лідерства не просто так, — зауважує психологиня Антоніна Радченко. — Це шанс для дітей набути навичок ораторського мистецтва, формулювання та аргументування власної думки. А такі навички дітям дуже потрібні. Тому я вважаю, що школа робить правильно.
— Чи погоджуєтеся з тезою, що на ринку праці можемо мати проблеми, якщо більшість робитиме ставку на здобуття вищої освіти і на лідерство?
● В. Васютинський:
— Насправді нам нині бракує фахівців робітничих професій. Традиційно таку роботу вважать радше виконавською, ніж лідерською: працівник дістає завдання і виконує його. Але фізична праця може бути як індивідуальною, так і командною. Крім того, у багатьох сферах нам потрібні фахівці, здатні мислити нестандартно та генерувати нові ідеї. У певному сенсі така ініціативність також є проявом лідерства.
● А. Радченко:
— Не погоджуюся з думкою про те, що не всім варто прагнути вищої освіти чи розвитку лідерських навичок. Знаю багатьох освічених, інтелектуально розвинених людей, які свідомо обрали робітничі професії — наприклад, працюють слюсарями на СТО. Вища освіта або сформовані лідерські риси не суперечать вибору робітничого фаху. Було б помилкою вважати, що такі професії призначені лише для людей неосвічених, без амбіцій чи без власної позиції.
