В укрсучліті ніхто не може позмагатися з Андрієм Кокотюхою щодо продуктивності. Кількість книжок, які він видав за тридцять років, уже перевалила за сотню. Історичні романи (найвідоміший — “Червоний”), детективи, казки, комікси... Попри все, письменник не збавляє обертів і сьогодні.
— Андрію, наскільки нинішня ситуація із відімкненням світла впливає на вашу продуктивність і загалом на творчий процес?
— Звичайно, впливає. Тому мушу робити на це поправку й зважати на реалії. Втім, минулого року я знайшов гроші й зробив удома автономне освітлення. Тепер із ним нібито все гаразд. Інша річ, що вимкнення електроенергії тягне за собою й інші клопоти. Як із водопостачанням, так і з кухнею. Адже у нас стоїть електроплита, й коли немає струму, нічого не приготуєш. Тож так чи інакше, а треба підлаштовуватися.
— Маю у своїй домашній бібліотеці ваш перший детектив — “Шлюбні ігрища жаб”. Як і найсвіжіший — “Убивця з того світу”, що став 109 книжкою! Коли ви тільки починали, могли уявити, що вдасться написати ст-і-і-льки?
— Моя перша книжка, яку ви згадали, вийшла рівно тридцять років тому — на початку лютого 1996 року. Тоді я думав про єдине: як вона продаватиметься. І не знав, чи вийде наступна. Проте хотів писати й робив це. До речі, до кінця дев’яностих (якщо бути точним — до 1999-го) я писав книжки від руки — у зошитах, а потім передруковував на машинці. І лише над “Нейтральною територією” працював уже на комп’ютері. Однак незабаром обікрали мою квартиру і його поцупили!
Мало того, що тоді щез комп’ютер з початком рукопису, то я ще був винен за нього гроші. Тож після того вирішив триматися подалі від такого жанру, як горор. Хоча він мені подобається і я вводжу в більшість своїх книжок його елементи. Це, зокрема, “Темна вода”, що буде перевидана, і “Аномальна зона”. Проте до чистого горору, знову ж таки з огляду на ту прикру історію, я не готовий. Не ризикую дратувати демонів та ще раз накликати на себе біду. Тим більше в час війни.
— Восени в Одесі відбулися зйомки стрічки “Фільма для непмана” за вашим сценарієм. Ви їздили на майданчик?
— Ні, хоча дуже хотів. Знаєте, я доволі завантажений роботою і просто так вирвати з життя декілька днів не можу собі дозволити. Проте приїздив на Одеську кіностудію на початку літа. Тоді ми обговорювали варіанти, що цей мінісеріал зніматиметься у тих же декораціях, що й фільм “Довженко”, адже його дія теж відбувається у 20-х роках минулого століття. Але невдовзі під час нічної атаки їх суттєво пошкодили російські дрони. А потім уже, коли був фінальний знімальний день, в Одесі почалася повінь і творча група не могла виїхати з майданчика. Вона була оточена водою, як на якомусь острові. (Усміхається).
— У 2025 році вийшов комікс “Позивний Голод”. Це, здається, ваш дебют у цьому жанрі?
— Якщо брати друкований комікс, то так. Хоча я малював їх ще зі школи. Попри те, що з мене не просто поганий чи дуже поганий художник, а взагалі — ніякий. (Сміється). Тим не менше, я розкреслював аркуш у клітинку й щось таке робив. Тоді я переконався: навіть якщо погано намальовано, але історія — зрозуміла й динамічна, а персонаж привабливий, це може зацікавити інших. Власне однокласники зачитували мої комікси та передавали з рук у руки. А потім, коли вже мій син вчився у школі й випадково знайшов їх, йому вони теж сподобалися. Він настільки захопився, що й сам взявся малювати... Ну а історія з “Позивним Голод” заглохла з однієї простої причини — художника мобілізували.
— Як часто спілкуєтеся сьогодні зі своїм кумом — Сергієм Жаданом?
— Насправді він не єдиний мій кум. Якось я почав рахувати й збився на двох десятках. Тож підтримую стосунки не лише із Сергієм, а з більшістю своїх кумів. Це майже щоденне листування у месенджерах, якийсь обмін жартами та мемами, що зрозумілі тільки нам. (Усміхається). Звісно, кожен зайнятий своїми справами. Хтось займається радіо, хтось — книжками й кіно, але всі так чи інакше намагаються більшою чи меншою мірою бути корисними Силам оборони України. А ще — працювати на те, аби в тилу цивільні люди могли отримувати верифіковану інформацію про те, що відбувається у країні, та перебували в правильних культурних середовищах. Власне, більшість моїх кумів займаються певним просвітництвом. Сьогодні це дуже важливо.
— Не так давно у вас був ювілей — 55 років. Які відчуття та емоції, Андрію?
— Якщо чесно, я не почуваюсь на той вік. Максимум — на тридцятку. Проте нині з’явилось сильніше відчуття відповідальності. Все-таки більша частина життя проминула — ну, така природа людини — і попереду об’єктивно менше, ніж позаду. Тож треба якомога більше встигнути. Що я й намагаюсь зробити кожного дня.
