Мабуть, немає такого письменника, який би не мріяв, щоб його твори отримали друге життя у кіно. Мирославові Дочинцю пощастило: його найвідоміший роман — “Вічник” — дочекався екранізації. Історія мольфара Андрія Ворона, на долю якого випало чимало карколомних випробувань — від боротьби за Карпатську Україну до ув’язнення у сибірських таборах, — десять років тому зацікавила кінематографістів. І ось нарешті фільм вийшов на українські екрани.
— Його уже демонстрували на фестивалях у Фінляндії, Польщі, Іспанії, — каже Мирослав Дочинець, лауреат Шевченківської премії. — Звісно, книжка й кіно — це різні речі, адже використовують різну образну систему. Та й неможливо втиснути в дві години понад столітній шлях головного героя: його історію боротьби й витривалості, пошуків і сенсів, зрештою, кохання та всього решта, чим наповнене буття людини... Головний же меседж фільму — треба жити. Незважаючи ні на що й ні на кого.
— Кажуть, ваш роман перекладено вже чотирнадцятьма мовами?
— Так, багатьма. І не тільки “Вічник”, а й, скажімо, “Многії літа. Благії літа”... Інша річ, що це завжди непросто, оскільки в українському письмі більше якихось підтекстів і таких, знаєте, прихованих сенсів, які важко передати. Що вже казати про дух та енергію... Тому через кінематограф інколи легше дійти до масового споживача (зокрема, за кордоном), ніж із літературою. Показовий приклад — “Тіні забутих предків”. Цю повість Коцюбинського мало хто читав, а ось стрічку бачили, мабуть, усі.
— Цікаво, в якому режимі ви нині працюєте?
— Я постійно щось пишу. Бодай декілька речень чи фраз щодня. Це мій спосіб життя. Навіть якщо я нічого не записую, то в мені щось там “пишеться” (усміхається), викристалізовується, згуртовується і потім прорветься. Такий закон творчості. Якщо ти вже віддався цьому, воно керує тобою більше, ніж ти ним. Тому режиму насправді ніякого немає. Це ж не індустрія і не планове господарство... Поза тим я працюю у саду, облаштовую свій дім, займаюсь родиною, а вона у мене чимала.
— I скільки вже маєте онуків?
— П’ятеро хлопців та дівчат. Ви знаєте, онуки — це покоління з космосу. Вони черпають інформацію з повітря та знають, як її застосувати. (Сміється). Це інший світ та інші сенси. І це нормально. Я сприймаю та шаную їхній вибір, їхні смаки. Ні від дітей, ні від онуків ніколи не вимагав, щоб вони були такі ж, як я. Тягнулися писати або читати. Ні, все, що має прийти, рано чи пізно до них прийде.
У кожному з нас закладено певний талант. Його треба дуже й дуже шанувати, берегти й розвивати. Обов’язково. Адже це те, що дасть тобі потім сродну працю, про яку писав Сковорода. А це — щастя, це — успіх, це — твоя присутність у тому світі. Головне — робити те, що ніхто не робить. Або, принаймні, намагатися. Творити щось своє, щось особливе. Хай простеньке, наївне, але — своє!
— Ви згадували про сад. Він у вас великий?
— Так, величезний. Маю сотні дерев, кущів і т. д. Знаєте, я дуже люблю фізичну працю. Ще з дитинства, коли дід і батько залучали мене до роботи. І це дало мені дуже багато в житті й у творчості. Це неймовірно — бачити, як дерево починає брунькувати, потім з’являється листя, далі — цвіт, згодом зав’язується плід. Наше життя — це ж те саме! Природа дуже мудро нам усе пояснює, якщо ми придивляємося до рослини, до комахи, до птиці чи до звіра. Ми — частина природи. Жива частина живої природи. І вона дасть нам усе. Абсолютно все. Якщо ми фізично й духовно до того відкриті.
— Цьогорічна зима не шкодує для нас снігу. Ви раптом не прихильник лиж та інших сезонних активностей?
— Я радше прихильник лопати. (Усміхається). А якщо серйозно, то дуже багато ходжу. Кожен день. І по снігах у тому числі. Це замінює мені як лижі, так і відвідини спортзалу. Раджу й іншим, адже ходьба — найдешевші, найдоступніші, найефективніші ліки. Тож мінімум годину присвячую пішим прогулянкам. Щоразу — за новим маршрутом, бо мозок хоче змінних картинок. До слова, скандинави дослідили: це дуже гарний спосіб боротьби з деменцією. Якщо розібратися, з часів неоліту людина майже не змінилася. Вона була народжена для того, щоб ходити, бігати, добувати, полювати і... воювати. Що людство, власне, й робить.
— А як би ви речення закінчили: для мене Росія — це..?
— Тут одним реченням непросто передати. (Після паузи). Росія — це якась антицивілізація, якесь агресивне середовище у світобудові. Ми першими з усіх зрозуміли та відчули, точніше відчуваємо, то на собі. І ми почали це руйнувати — ось що найважливіше. Причому дуже успішно, я вважаю. Попри всі жертви. На жаль, нічого вартісного без жертв не буває... Світ, мається на увазі цивілізований, також уже збагнув, що таке насправді Росія. Тому він і з нами сьогодні.
