На його рахунку чи не найбільша кількість екранізацій української класики. Від Лесі Українки й Івана Франка до Михайла Коцюбинського і Марка Черемшини. Олег Бійма зробив з їхніх творів захопливі серіали, які у дев’яностих роках мали шалений успіх у телеглядачів. Як детективний “Злочин з багатьма невідомими”, так і еротичний “Острів любові”. А що сьогодні хотів би зняти титулований режисер — заслужений діяч мистецтв України та шевченківський лауреат?
— Пане Олеже, вам нещодавно виповнилося 77 років. З цієї нагоди піднімали чарку з друзями?
— Якщо чесно, я не люблю днів народження. Це в дитинстві — свято й забава, а сьогодні — вже ні. Тож десь за добу чи дві в мене зазвичай псується настрій. Хоча тягаря віку я не відчуваю. Та й на цифри перестав реагувати давно. Ну, став ти ще на один рік старшим — нічого особливого... Тільки би зі здоров’ям було все гаразад, а воно, на жаль, тепер підводить. Тому тут особливо не розгуляєшся, і чарка у мій день народження була суто умовна. (Усміхається).
— А якби з’явилась можливість та здоров’я дозволяло, який новий фільм ви би хотіли зняти?
— Я подавав декілька проєктів на різні конкурси. По-перше, “Ключ” Василя Шкляра (він сам звернувся свого часу до мене), на основі роману якого я хотів зняти детективно-містичний серіал. По-друге — “Солодка Даруся” Марії Матіос, яка також прагнула, щоб саме я робив екранізацію її твору. По-третє, проєкт документально-ігрового серіалу “Чотири катастрофи Івана Франка”, який ми підготували з Миколою Жулинським. В останньому випадку нам не вистачило декілька балів, щоби подолати планку... Не таланить мені з тими пітчингами.
— У той час, коли інші знімали фільми за російською класикою, ви працювали над українською. Що було поштовхом, адже ви йшли проти вітру?
— Так, мої друзі й колеги робили екранізації російських письменників — не тільки класиків, а й сучасних — і ще відпускали глузливі коментарі. Мовляв, якщо я хочу зіпсувати собі кар’єру, то маю взятися за українську літературу та запросити на головні ролі наших акторів. Тоді крах того чи іншого проєкту забезпечений... Мене взяла неймовірна злість, тому на знак протесту я вирішив піти іншою дорогою. І не жалкую!
— Ви зробили два серіали за творами Франка. Це правда, що знімали їх паралельно? Це ж можна збожеволіти...
— Ми працювали тоді по 12 — 14 годин на день, причому без вихідних, але відчуття втоми, на диво, не було. Знаєте, у житті бувають моменти, коли з’являється друге чи навіть третє дихання. Я мав декількох асистентів, які допомагали організувати знімальний процес. Головне було, щоб приїхали актори і не збився графік. Тобто, щоб кожен день був насичений зйомками. Так, це своєрідний марафон, але божеволіти не було ні часу, ні бажання. (Сміється).
— Серед сузір’я акторів, з яким вам пощастило працювати, був і Богдан Ступка. Ви одразу знайшли з ним контакт?
— З Богданом Сильвестровичем у мене був конфлікт на фільмі “Гріх” за Винниченком. Було відзнято майже половину стрічки, як на одному з епізодів у нас не збіглися думки. Дійшло до того, що Ступка сказав: “У такому випадку далі я зніматись не буду. Все — їду до Києва!” Довелося вдаватися до хитрощів, щоб обійти цей гострий кут. Ми зійшлися на тому, що зробимо один варіант епізоду так, як бачить він, а другий, запасний, як бачиться мені. Звісно, у фільм увійшов останній.
Коли картина з’явилась і Богдан отримав декілька призів за виконання головної чоловічої ролі, ми якось подружилися, й працювати далі — над серіалом “Пастка” — було саме задоволення. Знаєте, з акторами у мене завжди взаєморозуміння та дружні стосунки. Візьму на себе сміливість сказати, що вони мені довіряють. Адже бачили, що виходило з плівки, над якою чаклував режисер... Зрештою, у дев’яності, коли нічого фактично не знімалося, актори були голодні до роботи.
— А чи легко вони погоджувалися на еротичні сцени в “Острові любові”?
— З жінками взагалі проблем не було, з чоловіками — складніше, бо вони в цьому плані цнотливіші. Тому перед зйомками доводилося проводити бесіди та налаштовувати акторів на такі сцени. Щоб зник певний острах і з’явилось відчуття свободи. Інакше цей “зажим” було би помітно потім на екрані й ніяка магія кіно не врятувала б... Головне — усе мало бути красиво!
— Повертаючись до початку нашої розмови: це правда, що у вас було двоє братів, які померли маленькими, а ви чудом уникли такої ж долі?
— (Зітхає). Їх звали так само, як і мене. Обидвоє померли у сім місяців від банального отиту. Я також занедужав у тому віці. Лікарі поставили на мені хрест, але бабуся таємно віднесла мене до якоїсь “шептухи”, і через декілька днів я одужав. Це схоже на містику, але я завжди пам’ятав, що живу не тільки за себе, а й за моїх братів... Можливо, тому й зустрів уже 77-й рік!
