Цьогоріч відомий колектив святкуватиме 30-ліття. Тому не дивно, що Сергій Фоменко і його музиканти активізували свою діяльність. Хлопці стали частіше з’являтися на публіці, а ще записують новий альбом. У перерві між роботою у студії нам вдалося розпитати у фронтмена, що ж готують “Мандри” до свого ювілею. І не тільки про це...
— До альбому увійдуть 20 пісень, значна частина з яких — рефлексії на тему війни, — каже народний артист України. — Однією з перших речей була “Вежа”, яку я написав на блокпостах у лютому-березні 2022 року, перебуваючи в лавах тероборони. Потім з’являлись інші пісні, що увібрали весь спектр вражень та емоцій — від лірики й драми до надії. Матеріал — справді дуже цікавий. Можливо, найкраще з того, що я створив за багато років. І тепер треба записати ті речі в студії, що в нинішніх умовах — суперзавдання. Тим паче, що частина артистів — у війську. Тож попереду нас чекає тривала робота, й буде велике щастя, якщо вдасться втілити все задумане.
— Цей рік для вашого гурту — ювілейний. Як почуваються нині довгожителі української рок-сцени?
— Так, “Мандрам” виповнюється 30 років. Саме стільки офіційно існує наш бренд. Щоправда, тривалий час була пауза (пісня “Вершники в небесах” вийшла ще в 2023-му), з якої тепер потроху виходимо та активізуємося. Хочемо, щоб 2026-й став, власне, роком нових пісень, кліпів (уже навіть відзняли відео до “Хати”) та великих концертів. Тобто працюємо над поверненням у музичний простір... До речі, нагадаю, що ми співали українською ще в ті часи, коли дуже багато наших колег — російською. (Усміхається).
— А як ставитесь до того, що вони тепер перекладають свої старі хіти?
— З одного боку, це смішно й досить тупо, а з іншого — було би гірше, якби вони залишились на старих позиціях. Разом з тим слід враховувати, що йдеться про шоу-бізнес і це може бути елементарним “перевзуванням”. Артисти — це ж такі створіння, що біжать туди, де пахне грошима й славою. Тому вони нині перекладають російські тексти українською та продовжують заробляти... Зрештою, діагноз нашому шоу-бізнесу я вже давно поставив. (Усміхається).
— I як він звучить?
— Звісно, у нас є хороші артисти, але загалом я ставлюся до шоу-бізнесу та багатьох його представників скептично. Це досить сумне явище. Можливо, причина в інтелектуальній обмеженості людей чи у чомусь іншому. Не знаю. Вони більше люблять себе у музиці, ніж музику в собі. А ще — гроші та славу, про що я вже казав. Мені ж подобається саме займатися творчістю. Я отримую задоволення та піднесення у момент, коли пишу музику або якийсь текст. Це — головна моя мотивація.
— Ви відомі також як режисер документальних фільмів. Один із них — “Люди зі сталі” — здається, демонстрували й за кордоном?
— Так, у 2025 році пройшов спецтур у США, Євросоюзі, Великій Британії та Шотландії. Він виявився мегауспішним, бо наш фільм подивилося дуже багато людей. Не українці, які там живуть, а представники локальних громад, тобто німці, іспанці, французи, англійці, шотландці, американці й т. д. Для них це була можливість краще зрозуміти, хто ми та що ми, а також розібратися у причинах війни й побачити на екрані справжніх героїв.
Крім того, це — протидія російській дезінформації та пропаганді, яка далі просуває на Заході старі міфи про свою державу та її “велику культуру”. Приховуючи за балетом, оперою і музикою реальний портрет країни упирів. Додам також, що показ за кордоном фільму “Люди зі сталі” мав і благодійну складову. Нам вдалося зібрати кошти на реабілітацію та операції військовим, які мали черепно-щелепні поранення.
— Якщо не секрет, під час нічних атак на Київ ходите в укриття?
— По-різному буває. Колись ідеш, колись “забиваєш” і спиш собі далі. Це все залежить від інтенсивності та інших обставин. До речі, за офіційною статистикою, за чотири роки повномасштабного вторгнення у столиці було 2045 повітряних тривог. З них дві третини — ракетно-балістичні й шахедні атаки. Ну, ти ж не можеш щоразу бігати туди-сюди... Звісно, це все діє на психіку, але в інших містах — наприклад, у Харкові — ситуація жахливіша. Тому не випадає жалітися. Треба далі жити, працювати й робити щось корисне.
— Сергію, у вас наступного тижня — день народження. Якщо порівняти те, яким ви були у 50 (тобто до початку великої війни), і сьогодні — у 54, наскільки ви змінилися?
— Зміни є, і це логічно. Принаймні тому, що я став старшим. (Усміхається). Водночас помітив, що повертаюся до емоцій, що були притаманні в дитинстві. Тобто більше дивуюся світові, відкриваючи заново якісь чарівні миті. Нічого не планую. Не особливо дивлюся назад і не зазираю вперед. Живу в цю хвилину й тішуся моментом, намагаючись почуватися щасливим. Незважаючи ні на що!
