У нього — десятки кінотрофеїв. Як українських, так і міжнародних. Серед останніх — “Золотий лев” Венеційського фестивалю, який Валентин Васянович отримав за фільм “Атлантида”. Тепер же до цієї колекції додалася відзнака з Торонто. Стрічка “За перемогу!” здобула гран-прі в одній із конкурсних програм. Уперше за 50-літню історію кінофоруму!
— Це було дуже неочікувано й надзвичайно приємно, — каже Валентин Васянович. — Тішуся, що тема фільму виявилась зрозумілою західній публіці, яка досить жваво реагувала. Події на екрані відбуваються у майбутньому: коли війна вже завершилася і гостро постає питання депопуляції України. Адже жінки й діти, які вже влаштувалися в Європі, не хочуть повертатися у зруйновану війною державу, а чоловіки не бачать своєї реалізації поза її межами... Один із головних меседжів моєї стрічки: Україна без українців — це просто територія.
— Ви одночасно актор і режисер фільму “За перемогу!”. Наскільки це загалом ускладнювало знімальний процес?
— Насправді тільки один момент ускладнював: коли ти перебуваєш у кадрі, в тебе змінений, скажімо так, хімічний баланс. (Усміхається). Тобто стан — далекий від спокою і раціональності. Тому важко потім нормально оцінити те, що ти награв, і вибрати ідеальний дубль. Для цього потрібно, щоб минуло дні два. До речі, й інші учасники моєї групи — художник-постановник, оператор, звукорежисер — теж знімалися у фільмі... Загалом робота тривала десь два з половиною роки. Звісно, не обходилося без повітряних тривог, що інколи псували нам дублі. Проте людина така істота, що до всього звикає.
— Сьогодні створення кіно — особливий виклик. Мабуть, не тільки з огляду на безпекову ситуацію, а й на фінансову. Якщо не секрет, скільки тепер коштує зняти художній фільм?
— Ну, тут треба підлаштовуватися під обставини. Якщо у тебе мало грошей, тоді знімаєш якусь камерну історію, у якій не буде багато дорогих локацій, великої кількості реквізиту та людей. Якщо маєш такий-сякий кошторис, можеш дозволити собі всього вже більше. Звісно, це буде потім ефектніше на екрані. Наприклад, українські комедії відносно дешеві — 250 тисяч євро чи доларів. Плюс-мінус. Проте комфортний бюджет для проєкту середнього масштабу — мільйон.
— Ви маєте два дипломи про вищу освіту — як оператор і як режисер. Наскільки база, отримана в університеті Карпенка-Карого, стала вам помічною у подальшій роботі?
— Мені важко сказати, який нині рівень освіти. Знаю, що там є персоналії, які вміють “запалити”. А це — основне! Як казав Олександр Іванович Коваль, мій шеф із документалістики, просто треба інфікувати людину кіно — і все. Далі життя все зробить... Звісно, можна отримати фантастичний диплом за кордоном — у школах Нью-Йорка, Лос-Анджелеса чи ще десь. А потім усе життя працювати таксистом і віддавати кредит за навчання. Не знаю, які саме фактори тут спрацьовують. Проте переконаний: якщо ти захворів на кіно й воно стає сенсом твого існування, то все вдасться.
— Пригадую, колись (здається, це було після присудження вам Шевченківської премії) ви мені сказали: “Я завжди готовий програти й не отримати ту чи іншу нагороду”. Як же вам усе вдається навпаки?
— Просто таланить. (Усміхається). Можливо, мені вдається відчути якісь важливі теми, що зворушують і глядачів, і членів журі. Принаймні намагаюся завжди бути максимально щирим, тобто самим собою. Це дуже важливо. Бо якщо ти починаєш щось фальшувати — якусь історію — воно не робить тебе щасливим. Я ж намагаюся бути в творчості щасливим. Ну й відвертим. На екрані з цим простіше, а ось у житті виникають нюанси. (Усміхається).
— Що чекає свого втілення у папці з написом next?
— Які наступні ідеї? Можливо, розроблятиму тему дорослішання під час війни. Про дитинство без дитинства. Для цього є величезне фактажне поле. Зрештою, я маю доньку. Їй уже вісімнадцять, але ж повномасштабне вторгнення триває майже чотири роки. Тобто вона перебуває у тому стані з чотирнадцяти. Спостерігаючи за нею, бачу, що це все дуже непросто. Місцями — болісно.
— Тобто ви переносите на екран особистісні речі?
— Мені цікаво, в принципі, все те, що відбувається поруч. І реагую я максимально емоційно. Власне, для мене завжди поштовхом стають емоційні переживання. Скажімо, поштовхом до створення фільму “За перемогу!” була втрата сім’ї мого найближчого друга. (Зітхає).
— Валентине, як би ви продовжили речення: для мене Росія — це...?
— Усе дуже просто — екзистенційний ворог. Чи піддається це “утворення” якійсь трансформації? Мені здається, що, може, й не варто думати про те, аби змінити його чи знищити. Треба бути самому настільки сильним, щоб цей (і не тільки) ворог не міг нічого з тобою вдіяти. А як він там буде трансформуватися, то вже покаже час... Нам своє робити!
