Маріупольців Олега і Світлану познайомили спільні знайомі. “Коли побачив її, відчув, наче це моя рідна людина, — ділиться Олег Кісленко. — Проводжаючи її додому, зробив пропозицію. І дівчина погодилась”. Через три місяці 23-річна Світлана й 25-річний Олег побрались. Оскільки обоє росли в багатодітних сім’ях, планували народити 4 — 5 діточок, мріяли про власний будинок.
“Перша моя вагітність була важкою, супроводжувалася гіпертонією, — розповідає 47-річна Світлана Кісленко. — Ярослав народився за допомогою кесаревого розтину”. Лише через шість років жінка вдруге завагітніла, та після важких пологів і народження доньки Вікторії лікарі запевнили: більше дітей Світлана не матиме.
“Невдовзі після початку війни у 2014 році росіяни спробували вперше захопити Маріуполь, та наші відбили місто. Зрештою, я пішов до військкомату, приєднався до 56-ї маріупольської мотопіхотної бригади”, — каже пан Олег.
Після трьох років участі в боях на Донеччині й Луганщині старшина роти Кісленко звільнився зі служби, у нього виявили серйозні хвороби. “Я дуже хотів додому. Прагнув, як і моя Світлана, почати нове життя. Тож разом стали ходити до церкви й часто відвідували дитячий притулок “Добрий Самарянин” — привозили туди домашні смаколики й іграшки, — зауважує співрозмовник. — А якось дружина сказала, що хоче піти із заводу, аби займатись вихованням дітей у притулку. Я звернувся до директора закладу, а той запропонував: “Беріть діток у сім’ю”. І мені ця ідея сподобалась”. Світлана теж її підтримала, мовляв, нарешті в них з Олегом буде велика родина, як колись мріяли.
Тож Кісленки оформили документи, пройшли навчання і подали заявку на отримання будинку, адже жили в маленькій двокімнатній оселі. А невдовзі, наприкінці 2019 року, їм повідомили: п’ятеро дівчаток, яких виховували в притулку, залишились без батьків — 14-річна Карина, 15-річна Світлана і троє сестричок — 8-літня Валерія, 7-річна Олександра й 5-річна Віталіна. Тож їх переводитимуть до інтернату.
“Ми почали приїжджати до дівчаток, забирали до себе на 1 — 2 дні, аби налагодити спілкування, але це виявилось непросто, — зауважує пан Олег. — Та ми потроху будували місток довіри, давали дівчаткам те, чого вони ніколи не знали: прогулянки біля моря й у парку, проводили час на атракціонах”.
Старший син Кісленків тоді вже здобував вищу освіту в Києві. А донька Вікторія зраділа, що в неї нарешті з’являться сестрички. Всі переїхали у просторішу квартиру (на будинок довелося б ще чекати). Щовечора сім’я збиралась гуртом, аби поділитись, як минув день, дякували Богу й спільно молились. А вже через декілька тижнів дівчатка спитали: “Можна вас називати мамою і татом?”
...Попри вирок лікарів, Світлана Кісленко знову носила під серцем дитину. Ця вагітність була ще важчою за попередні. На сьомому місяці провели кесарів розтин. Так на світ з’явився крихітний Єлисей. А невдовзі зателефонували зі служби у справах дітей: “Є сімейна група — троє діток, яким 15, 4 і півтора року. Чи не хоче подружжя з ними познайомитись?”
“Вийшов 15-річний Андрій — худенький, низенький, пострижений налисо, сльози в очах. Нещасне таке дитя. Виявилось, що їх вже хотіло забрати одне подружжя, але відмовилось, — пригадує пан Олег. — Пояснив йому, що я — колишній військовий, християнин, тож у нашій сім’ї треба дотримуватись певних правил. А хлопчина запевнив, що кине курити й добре поводитиметься”. Тоді раптом кинувся на шию: “Заберіть нас до себе, будь ласка”. Олег одразу написав заяву на опікунство дітей, а тоді лише повідомив про це кохану. Невдовзі Андрійко, Ігор і Христинка переїхали до Кісленків.
Вони жили дружно й щасливо. Олег звільнився із заводу, де працював слюсарем, взяв чималий кредит, відкрив СТО й піцерію. Та невдовзі почалося повномасштабне вторгнення. “Першого березня ми з десятьма дітьми виїхали до Німеччини (старший син Ярослав лишився в Україні). А 16 березня два ворожі снаряди зруйнували батьківську хату, мама та племінник загинули, брат зазнав травми хребта... Ракета влучила і в нашу квартиру, все згоріло”, — розповідає чоловік.
У Німеччині в Кісленків, яким дала притулок християнська місія, мало не вилучили дітей. “У нас були українські документи, які свідчили, що ми — батьки-вихователі. Але в тій країні немає такого поняття, як ДБСТ. Для перекладу й апостилювання потрібно було 1400 євро, в нас не було таких грошей. Та допомогла християнська місія, — каже пан Олег. — Зрештою, суд дозволив нам залишитись із дітьми, хоч і позбавив соцвиплат, які держава надає біженцям з України. Ми жили там чотири роки й молились, щоб повернутись в Україну”.
Одного дня з подружжям зв’язались зі Стрийського району, що на Львівщині: “Ми дуже хочемо, аби ви приїхали до нас жити”. “Діти швидко зібрали валізи”, — ділиться Олег. Хоча двійко вирішили залишитись у Німеччині — 21-річний Андрій працює там кухарем у ресторані, а його однолітка Світлана зустріла своє кохання, і теж працює.
“22 грудня минулого року з Божою допомогою ми повернулись в Україну, — зазначає співрозмовник. — Приїхали до села Нежухів пізно ввечері, магазини вже були зачинені. Та коли зайшли на кухню, побачили борщ, картоплю, смаколики. Про нас подбала громада. Зі сльозами помолились, поїли, а тоді зайшли до зали. А там — ялинка! Це розчулило до сліз. Діти стрибали від радості: “Тату, нарешті ми в Україні”.
Нині 19-річна Карина готується до вступу в медичний інститут, її однолітка Вікторія навчатиметься на менеджерку ресторанно-готельного бізнесу. Валерія (їй — 15), Олександра (14), Віталіна (11) та Ігор (8 років) ходять до школи, а шестирічна Христина й п’ятирічний Єлисей — до садочка. До батьків у двоповерховий будинок переїхав 24-річний син Ярослав (він навчається і працює інженером-технологом з розробки комп’ютерних програм) разом із Анною, з якою побралися торік. “Тепер нас дванадцятеро. А цієї зими ще й з’явився собака породи кане-корсо, Тайсон, — з усмішкою провадить 50-річний Олег Кісленко. — Ми вдома. І нам тут дуже добре”.
