Він був позитивний, спокійний, надійний, згадують рідні та знайомі. Попри відсутність військових навичок, у березні 2022-го прикарпатець добровільно став на захист України.
Микола Коневич народився у селі Степанівка. Після закінчення 9 класу став студентом вищого професійного училища № 7 у Калуші. Навчання продовжив у Кіцманському технікумі Подільського державного аграрно-технічного університету. Працював на промислових виробництвах Калуша — як його батьки й старша сестра. У 2003 році познайомився з майбутньою дружиною Тетяною. “Мені було 20, я заочно навчалася в Івано-Франківську, паралельно працювала в магазині, — згадує дружина воїна. — Коли побачила Миколу, то зрозуміла з перших хвилин, що це — моя людина”.
Молодята зустрічалися майже пів року та побралися. За словами пані Тетяни, їхнє щастя та кохання були тихими, не на показ. Так і прожили 22 роки. Першим у пари народився син Максим. Коли Микола побачив первістка, то плакав від щастя. Із роками батько став синові найкращим другом і надійною опорою. А з донькою Катрусею навіть бісер складав і робив з нього квіти. “Мені, зізнаюся, для такого заняття не вистачало терпцю, а чоловік все робив з дітьми, готовий був небо нам прихилити, — розповідає дружина. — Коли між нами траплялися дрібні суперечки, то всі вони закінчувалися жартами. Ну не міг він довго сердитися”.
Щоби сім’ї нічого не бракувало, прикарпатець багато працював. Позмінно — на промисловому підприємстві, а у вільний від роботи час таксував. Також їздив на будівництво в Крим та Київ. “Я знав Миколу більше як 15 років, познайомилися на роботі, — зауважує друг бійця, волонтер Василь Кравець. — До будь-якої справи він ставився ретельно, був відповідальним. Водночас багато жартував. І мав просто неймовірну сонячну усмішку”.
Микола Коневич був активним учасником Революції Гідності. А в березні 2022-го без вагань долучився до лав ЗСУ. Служив у 52-му окремому стрілецькому батальйоні, що входить до складу 63-ї окремої механізованої бригади. Пройшов шлях від кулеметника до командира відділення. Воював на Авдіївському, Лиманському, Вугледарському напрямках. Уже після похорону пані Тетяна дізналася, що її чоловік не раз прикривав собою побратимів, ризикуючи життям, витягував воїнів, коли тих засипало землею після ворожих ударів. За мужність у боях прикарпатець отримав “Золотий хрест” від тодішнього головнокомандувача Валерія Залужного, був удостоєний медалі “За оборону рідної держави”.
Також Микола з побратимами виготовляв скиди для дронів. Щоб це робити, слід мати залізні нерви, витримку та спеціальні знання. Крім того, він виконував обов’язки помічника капелана. Піклувався на фронті й про тварин — собаку Ракету та кота Димочка, які прибилися до підрозділу. Тож, передаючи їжу для чоловіка, дружина не забувала й про смаколики для бойових “вусолапохвостів”.
У жовтні 2024 року Микола Коневич востаннє приїхав додому у відпустку. Попри те, що воїн мав третю групу інвалідності та міг подавати документи на “списання” з війська, цього не зробив. Незадовго до загибелі чоловікові наснилося, начебто він заповз у густу чорноту й не може звідти вибратися. “Вибач, згодом зателефоную, поспішаю”, — такими були останні слова бійця у розмові з дружиною. Більше не задзвонив. 28 жовтня під час ворожого мінометного обстрілу на Донеччині прикарпатець отримав поранення, несумісні з життям.
Поховали 45-річного воїна, як він і заповідав, у рідному селі. “Микола хотів бути ближче до рідних, до тих, кого завжди любив”, — тихо мовить Тетяна Коневич.
