Дмитро Пустовіт із села Копистирин, що на Вінниччині, у перші місяці великої війни без вагань пішов боронити країну від окупантів. Воїн майже дочекався відпустки, щоб нарешті провідати рідних, а головне — разом із коханою Тетяною подати заяву до РАЦСу й одружитись. Утім не судилось.
“Дмитро — мій найстарший син. Гордість та опора, наша втіха, — розповідає мама воїна Наталя Осадчук. — Після школи він вивчився на муляра-штукатура. А згодом, у 2017 році, підписав контракт із ЗСУ. Проходив службу у Старичах на Львівщині. Коли закінчився контракт, повернувся додому”.
19 квітня 2022 року Дмитра Пустовіта призвали до ЗСУ. Він служив у 38-му окремому стрілецькому батальйоні “Ангели Вінниччини” водієм-радіотелефоністом. “Син був нагороджений грамотою “За сумлінне виконання бойових дій”, — каже з гордістю мати. — Зі слів побратимів, Дмитро був мужній воїн, щирий, відвертий, доброзичливий, надійний товариш. Пережив чотири контузії, але щоразу рвався зі шпиталю до своїх хлопців на передову. Син часто наголошував: “Війна — не страшно, вб’ють — не відчуєш”.
У воїна була кохана, з якою мріяв пов’язати своє життя. “Ми з дитинства товаришували, Дмитро навчив мене водити машину, — розповідає дівчина бійця Тетяна Антонова. — Навіть тоді, коли навчались у різних містах, підтримували спілкування. А потім... розсталися, я вийшла заміж, народила доньку. За якийсь час Дмитро знову з’явився у моєму житті. Сімейне життя у мене не склалось, а він підтримав у важкі моменти. Я молилась, щоб Дмитро повернувся з війни живий. Восени 2023 року ми знову стали зустрічатись. Дмитро чудово ладнав із моєю дитиною, вона прикипіла до нього всією душею. Мріяли зробити сюрприз батькам, коли Дмитро приїде у відпустку. Розповісти їм, що хочемо побратись”.
Та планам закоханих завадила війна. 2 лютого 2024 року Дмитро загинув біля села Терни на Донеччині. “Вранці він ще подзвонив, сказав, що викликають у штаб. Мовляв, усе буде добре, — додає Тетяна. — Але коханого скерували на бойове завдання, пообіцявши за це відпустку. Він погодився, бо дуже скучив за всіма. Вже потім дізналась, що під час артилерійського обстрілу Дмитро прикрив собою побратимів. Вони залишились живі, а він дістав смертельні поранення”.
В останню путь бійця провели у рідному Копистирині. “Знаєте, я досі не вірю, що він загинув, — каже мати. — Щодня дзвоню Дмитру, але він.... Чекаю вдома. І Тетяна весь час пише йому в соцмережі, скидає фото. Хтось скаже, що ми божевільні. Ні, ми просто не знаємо, як жити тепер без нього”.
Петиція про присвоєння почесного звання Герой України (посмертно) Пустовіту Дмитрові Михайловичу
