У цивільному житті він був талановитим хірургом-інтерном і донором. Односельці ж згадують про нього як про надзвичайно доброго та чуйного молодого чоловіка. А мати, плачучи, каже, що її Іванко був найкращий син у світі.
...Народився Іван Попіль у селі Буряківка, що на Тернопільщині. Від сестри Ольги був старший лише на рік і десять місяців. “Можна сказати, мої діти росли, як двійнята, — згадує мати воїна Галина Попіль. — І обоє згодом вирішили стати лікарями”. Хлопчина ріс слухняним, добрим і допитливим. Любив допомагати дідусеві й бабусі, які ним і сестрою опікувалися. Адже, коли Іванові було п’ять років, батьки поїхали за кордон на заробітки. “Свекор навчав сина всього, що знав та вмів як господар, а свекруха пильнувала за його навчанням, — мовить далі мати. — Підрісши, Іван насадив біля хати виноград. Мріяв, що, коли вивчиться в університеті, буде куди запрошувати друзів, — у свою ошатну дачу в Буряківці. Мав ангельський характер — усім допомагав, ніколи не злився, ні на що не нарікав, любив зі старшими людьми поговорити, цікавився, як вони почуваються. Коли Івасика не стало, то все село гірко плакало: і малі, і старі. Божа дитина була, Божа...”
У школі Іван любив математику і природничі предмети. Зауваживши це, вчителька хімії не раз казала, що з нього був би добрий лікар. Так і сталося. Після закінчення школи юнак вступив у Тернопільський медичний університет імені Горбачевського. І долучився до донорства. “Іван часто здавав кров, що два-три місяці. Мав досить рідкісну четверту групу, резус-фактор “+”. І як лікар добре розумів значення донорства, те, що його кров може врятувати чиєсь життя”, — розповідає Галина Цар, головна медична сестра Тернопільського центру служби крові й троюрідна сестра воїна.
Інтернатуру Іван проходив спочатку в Тернопільській міській лікарні, а потім — в обласній. В обласному шпиталі досі пам’ятають, як талановитий інтерн впорався зі складною операцією на серці та повернув хворого до життя, чим здивував навіть досвідчених хірургів і анестезіологів. Там молодий лікар багато спілкувався з пораненими воїнами, був для них другом і психологом. Після цих розмов признався матері, що хотів би піти на фронт і як медик допомагати бійцям. “А я казала: “Іванку, ти і так людям допомагаєш, лікуєш їх тут”, — згадує Галина Попіль. — Син мені відповідав: “Мамо, це трохи інше. Пораненим воїнам на фронті допомога потрібна більше”.
25 червня минулого року Івана Попеля мобілізували. Він став командиром 3-го стрілецького взводу військової частини А7300. В армії мав звання молодшого лейтенанта (бо у виші закінчив військову кафедру) і позивний “Інтерн”. Після короткого навчання служив на Сумщині, а згодом — на Харківщині. На превеликий жаль, Іван повоював недовго. 28 жовтня 2024-го, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Лозова, воїн загинув від кулі снайпера.
Незадовго до трагедії Іван зателефонував матері й усе щось розповідав, розповідав. “Наче відчував, що це наша остання розмова, не міг наговоритися, — тихо мовить пані Галина. — Казав, що багато його побратимів полягло, що йому дуже жаль за хлопцями...”
Поховали воїна у Буряківці. Посмертно молодшого лейтенанта нагородили Комбатантським хрестом — почесним нагрудним знаком головнокомандувача ЗСУ. Рідні подали петицію з проханням надати йому звання Героя України. А в Тернополі, у День донора та в річницю загибелі бійця, понад пів сотні студентів і викладачів медуніверситету та його мати здали кров у пам’ять про Івана.
Про присвоєння звання Герой України (посмертно) Івану Попілю
