Він народився у буковинському селі Череш. Попри те, що був етнічним румуном, досконало опанував українську, яка стала для нього другою рідною мовою. Після школи вивчився на тракториста-механіка, працював інструктором в автошколі, водієм рейсового автобуса, оператором АЗС. А ще був щасливим у шлюбі з коханою Мирославою. Подружжя мешкало в Чернівцях, виховувало трьох донечок — Анжелу, Валентину й Наталію.
“Коли почалось повномасштабне вторгнення, Сорінел був на зміні, після якої одразу пішов до військкомату. Спершу його не брали до армії, бо строкову не служив — був визнаний обмежено придатним через вроджені проблеми із кульшовими суглобами. Також після ДТП в одній його нозі стояв імплант”, — розповідає дружина воїна Мирослава. Але доброволець наполіг: “Візьміть бодай водієм, я хочу бути корисним, маю всі категорії прав”. І це спрацювало. Тоді Сорінел подзвонив рідним: “Не можу сидіти вдома, знаючи, що росіяни вбивають наших людей. Йду захищати вас”. Його друга донька тоді чекала на первістка. А чотирирічному внукові Сашкові сказав: “Лишаєшся за старшого, поки дідик буде на війні”.
Сорінел приєднався до 22-го окремого стрілецького батальйону, став старшим водієм-механіком. Спершу разом із побратимами виконував бойові завдання на Харківщині. Згодом пройшов навчання у Польщі й потрапив до новоствореної 116-ї окремої механізованої бригади, де обійняв посаду водія мінометної батареї. “106 днів ми брали участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку. Щоб евакуювати поранених і тіла загиблих бійців, Сорінел “залітав” на машині туди, куди пішки дістатись було важко й небезпечно”, — зауважує його побратим Марко Чорний.
Рідні Сорінела придбали для підрозділу машину, на якій він возив захисників на позиції, підвозив боєприпаси. “Він був водієм від Бога — міг полагодити машину з підручних матеріалів, — запевняє Марко. — Пригадую, під час виїзду в машині лопнули ресори. То Сорінел знайшов розбиту “Волгу”, дістав якісь деталі й поремонтував — без естакади. Через дві години ми рушили далі”.
Якось Сорінел приїхав до Чернівців на поховання побратима, а наступного дня його донька Валентина народила синочка Вадима. Воїн був щасливий, побачивши другого онука. Потім щоразу розпитував доньку, що Вадимко вже вміє робити й говорити, просив його показати. “Водночас казав, що на фронті йдуть важкі бої, багато друзів загинуло. І попри обстріли, знову вирушав на евакуацію, — розповідає дружина. — Декілька разів чоловік їздив на пошуки свого друга, який зник безвісти, але так його і не знайшов”.
Згодом буковинець перевівся до медичної роти, став водієм-санітаром. 10 червня 2024 року востаннє зателефонував рідним: “Їду на евакуацію поранених побратимів”. А через декілька днів їм прийшла звістка, що старший солдат Сорінел Іордадійчук зник безвісти.
“Тоді в районі села Піщане (Харківщина) точились важкі бої. 12 червня Сорін на БМП віз групу бійців — на підмогу нашим хлопцям. Коли прибули на точку висадки, росіяни почали гатити. Туди летіло все — 120-ті міномети, ствольна артилерія, FPV-дрони, — каже Марко Чорний. — Ми не мали можливості евакуювати тіла...” Через два місяці Сорінелу мало виповнитись 49 років. Дві його доньки здали зразки ДНК. І лише наприкінці січня 2026-го рідних повідомили про збіг.
3 лютого Сорінела Іордадійчука провели в останню путь у Чернівцях. “Цьогоріч було б 30 років нашого щасливого подружнього життя. Він був люблячим чоловіком, найкращим у світі батьком і дідусем. Завжди, навіть без приводу, дарував мені й донечкам квіти, це була людина-свято, — запевняє дружина. — А ще Сорінел був щиро віруючим, на війні святив паску в шоломі, молився перед кожним виходом на завдання, а після перемоги мріяв поїхати паломником до Ізраїлю, аби відвідати Святі місця”.
