Він родом зі села Ковалі, що на Полтавщині, виріс у багатодітній сім’ї. Після школи вивчився на слюсаря-автомеханіка і водія категорії “В”. Спершу працював на будівництві, тоді на хлібзаводі. А в 20-річному віці вирішив стати на захист рідної країни.
“Старша сестра, Олександра, служила в ЗСУ, це стало для мене мотивацією, — каже Василь Крючков. — Тож пройшов строкову службу й підписав контракт на три роки із бригадою оперативного призначення Нацгвардії. Став водієм, потім гранатометником. У 2020 році разом із побратимами брав участь у боях на Світлодарській дузі (Донеччина) — тоді була ще окопна війна. Командир мав позивний “Шкіпер”, а я став “Ріко” (це імена героїв мультфільму). Після ротації поїхали на полігон, де навчався на водія бронетранспортера”.
Тоді Василь і познайомився з майбутньою дружиною — Іриною. Вона — з Хмельниччини. Невдовзі закохані одружилися й оселились у Ворзелі — поблизу військової частини, в якій служив чоловік. Згодом у них народилась донечка. “Після кесаревого розтину Василь взяв на руки нашу Аріну, — з усмішкою згадує дружина. — І став турботливим, люблячим татком”.
“23 лютого 2022 року ми їхали на чергову ротацію — в район Лисичанська (Луганщина). Там нас і застало повномасштабне вторгнення. Спершу утримували позиції на околиці Сіверськодонецька. Дружина з чотиримісячною донькою залишилися у Ворзелі, який окупували росіяни, — провадить далі Василь Крючков, який був водієм-механіком БТРа.
Зранку 11 березня отримали наказ прибути на позицію в район Рубіжного. Доїхали до нашого блокпоста, а там — російський танк. Він прямою наводкою влучив у наш БТР. Мені відірвало ліву ногу нижче коліна, добряче пошматувало праву, осколки потрапили в ліве плече”.
Василеві вдалося вибратись з машини, прибігли бійці з іншого підрозділу — затягнули пораненого в окоп, наклали турнікети. Нарешті на підмогу воїнам прийшли наші танки, примчав медевак. “Мені зробили укол, і я відключився, — розповідає старший солдат Крючков. — Прийшов до тями в лікарні імені Мечникова, що в Дніпрі, вже після операції — весь перебинтований”. Боєць попросив у медсестри мобільник і подзвонив дружині.
“Сказав, що втратив ногу. А тоді раптом заявив: кидай мене, нащо я тобі такий потрібен, — згадує Ірина. — Я відповіла, що люблю його не за ногу!” Дніпровські медики переливали воїну кров, діставали з тіла осколки, чистили й зашивали рани, а на праву ногу наклали металеві скоби. Тоді “Ріко” відправили до вінницького госпіталю, куди й приїхали рідні (мама, теща, сестра) й дружина з донечкою, яким вдалось вибратись з окупованого міста.
“Він був блідий, схудлий, знесилений, прикутий до ліжка”, — ділиться Ірина Крючкова.
“Мене мотивували й підтримували рідні. Вони виходили мене, — констатує боєць, який тривалий час проходив лікування та реабілітацію. — Перші спроби рухатися з милицями були невдалими — падав, бо не мав опори на плече, рана на ньому почала гноїтись. Тож пересувався на колісному кріслі. Згодом вчився ходити на тимчасовому протезі, спираючись на милиці”. Зрештою вінницькі спеціалісти виготовили для воїна постійний протез, який знімає лише на ніч.
Василеві Крючкову призначили другу групу інвалідності й списали зі служби. Невдовзі подружжя придбало будинок у Прилуках, що на Чернігівщині, почало облаштовуватись. “Якось поїхали в гості до Іриних рідних, які живуть у Польщі. Там кілька місяців працював на будівництві. Виконував усі роботи — від заливання фундаменту до перекривання даху”, — каже ветеран. Згодом пара повернулася додому.
“Ампутація не вплинула на Василя. Лишився таким, як і був, коли ми познайомились, — веселим, позитивним. Він бігає, присідає, грає у футбол. І не скажеш, що на протезі”, — зауважує дружина.
Якось ветерана запросили на роботу до Києва — у кол-центр спецлінії 112. Та він не захотів залишати Прилуки, які вже стали рідними. Зрештою прийняв іншу пропозицію — став помічником начальника з питань ветеранської політики Прилуцького відділу поліції. “Допомагаю ветеранам, зокрема, оформлювати документи, працевлаштовуватися, — пояснює 27-річний Василь Крючков, якого нагородили орденом “За мужність” III ступеня та відзнакою “За захист Рубіжного”. — Проводимо зустрічі зі школярами. Робимо все можливе, аби захисники не занепадали духом і не почувалися покинутими, коли повертаються до цивільного життя”.
