Андрій Соломін родом із Луцька. З дитинства захоплювався плаванням. У складі юнацької збірної брав участь у національних чемпіонатах, став кандидатом у майстри спорту. Далі було навчання у політехнічному виші, строкова служба. У квітні 2014 року отримав повістку й потрапив до лав 51-ї окремої механізованої бригади (яка згодом стала 14-ю). Служив на Донеччині.
“Ми займались ремонтом різного типу озброєння, зокрема гармат для бойових машин, великокаліберних кулеметів, — пояснює Андрій Соломін. — Через рік повернувся у цивільне життя й завдяки волонтерській програмі для ветеранів захопився арттерапією, це дуже відволікало від важких думок. Відтворив дерево свого роду, намалювавши на склі портрети пращурів, тоді відбулась перша моя виставка. Наступну ж назвав “Парадокси війни”, до неї увійшли роботи на полотні.
23 лютого 2022-го мені подзвонили з військкомату, просили, аби прийшов наступного дня. У повітрі витав запах війни, тож не ставив питань. Зранку відправив дружину до батьків, зібрав рюкзак, але не встиг потрапити до рідної “чотирнадцятки” — автобус з бійцями вже поїхав. Тож приєднався до 100-ї бригади тероборони”. Оскільки Андрій мав бойовий досвід, то його направили в роту контрдиверсійної боротьби. Очолив відділення й отримав позивний “ВДВ”, адже строкову службу проходив у високомобільних десантних військах.
Пізніше навчався у Латвії, а повернувшись, став спершу командиром стрілецького взводу, а згодом — командиром роти.
“У жовтні 2023 року ми замінили підрозділ, який стояв у Серебрянському лісництві, — згадує старший лейтенант. — Ворог гатив по нас з усього, що мав, — танків, дронів, мінометів, ствольної артилерії, градів. На той час наша бригада ТрО вже стала окремою механізованою, але лише на папері. Бо кількість особового складу, озброєння й техніки не змінились.
Навесні 2024-го мою роту перекинули на Покровський напрямок, у район Новокалинового. Там співвідношення сил було шість до одного. Простіше кажучи, одна наша бригада протистояла шести ворожим. Було дуже важко. Ми тримали позицію дев’ять днів, зазнавши великих втрат.
Зрештою росіянам вдалось зайти нам у тил. Я розумів: якщо не вийдемо, потрапимо в оточення. Тож почали мінувати позицію й поступово відходити. Я йшов останнім. І мав погане передчуття. Встиг відійти від бліндажа метрів сто, як раптом під ногами вибухнув скид із дрона. Упав на спину. Побачив, що права нога перебита й тримається на шкірі, ліва — сильно посічена осколками. Повідомив, що поранений”.
Андрій наклав собі турнікет на одну ногу, побратим — на іншу. На допомогу прийшли ще бійці. Поклали важкопораненого на ноші, знайшли укриття. “До останнього не вірив, що за нами приїдуть, тож просив хлопців добити мене чи залишити”, — розповідає. Та вони не покинули командира. А він час до часу послаблював турнікети, аби зменшити сильний біль. О пів на восьму вечора приїхав медевак. Щойно бійців забрали, на ту точку прилетів ворожий снаряд. “Хлопці були щасливі, що мене вивезли. А я відчував, що сили закінчуються, — ділиться Андрій Соломін. — Ще пам’ятаю, як у стабпункті до машини бігли медики, потім зрізали з мене одяг. Тоді навіть шкодував, адже це дорога форма. І став відключатись”. Коли опритомнів, то почув питання від медикині: “Оцініть свій біль від одного до десяти”. “Одинадцять”, — відповів “ВДВ”, який зазнав критичної крововтрати.
Шість хвилин клінічної смерті, дві доби в комі, повна відмова нирок... За порятунок його життя боролись у дніпровській лікарні імені Мечникова. Через турнікетний синдром воїну провели високу ампутацію обох ніг. “Про те, що Андрій зазнав поранення й перебуває у реанімації, мені сказав його побратим, — пригадує дружина Руслана, яка разом зі свекром одразу ж помчала до Дніпра. — Спершу йому дозволяли лише пити — дозовано, а організм підтримували за допомогою крапельниць. Щодня був на гемодіалізі, ще й ставили ВАК-системи для очищення ран”. Після стабілізації стану воїна перевели до столиці, де провели реампутацію. Пораненого страшенно діймали фантомні болі.
Згодом Андрій Соломін потрапив до львівського військового госпіталю. “У мене була гарячка до 40 градусів, — зауважує. — Тамтешні лікарі не допомогли. Тож перевівся до лікарні святого Пантелеймона, де провели обстеження й виявили гній у культі. Власне це й спричиняло підвищення температури. Встановили ВАК-систему й почався довгий період загоєння”.
Потім була реабілітація. Завдяки відновленню фізичної форми суттєво зменшились фантомні болі. І він став брати участь у змаганнях з плавання, стрільби з лука, баскетболу та регбі в кріслах колісних. Згодом почав ходити на стабісах (короткі протези). А віднедавна опановує ходьбу на протезах з біонічними колінами. “Можливо, повернусь на службу, — каже 35-річний Андрій Соломін. — Розумію, що більше не зможу виконувати завдання з автоматом у руках. Але можу навчитись керувати дронами чи стану інструктором”.
