Він оберігав замки, а жив у “хрущовці”. Рятував скарби на мільйони доларів, а їздив на старенькому автомобілі (до того ж службовому). Давно міг вийти на пенсію, але працював до останнього... Мова про Бориса Возницького — Героя України, академіка, лауреата Шевченківської премії (перелік “регалій” можна було б продовжувати), який пів століття очолював Львівську галерею мистецтв. 16 квітня йому виповнилося б сто років!
— Скажіть, ваш батько любив відзначати день народження?
— Насправді не дуже,— каже Лариса Возницька. — Тому старався у цей день кудись поїхати. (Усміхається). Наприклад, на відкриття нового музею чи в інших справах. Щоправда, це не завжди вдавалося, тому, коли залишався у Львові, приходило багато людей. Звісно, татові було приємно бачити, що його шанують, але... Він дуже цінував кожну хвилину, бо мав масу роботи в замках, яку мусив виконати. Тому не хотів гаяти час за святкуваннями. Навіть у родинному колі.
— Борис Григорович був трудоголіком?
— Так. У нього не було ні відпусток, ні вихідних. Тільки робота, робота, робота. Хтось вважав, що це — фанатизм. Для батька ж це було життям. Він займався тим, що любив. Причому брався за все: при потребі міг піти щось копати або викладати з плит підлогу... Казав, що фізична праця дуже його рятувала. Мовляв, якби весь час сидів у кабінеті, напевно, з’їхав би з глузду. (Усміхається).
— Скільки артефактів йому вдалося врятувати від знищення?
— Більше як 35 000! Тільки поліхромованої дерев’яної скульптури батько врятував 2 тисячі. А ще ж були ікони, стародруки, картини... Якщо в інших музеях, наприклад, прикладного мистецтва, це невеликі експонати, то тут — навпаки. Скажімо, розмір батальних полотен, які він привіз із Жовкви, 10 на 11 квадратних метрів. Або візьміть величезні іконостаси... Тоді, у 1960 — 1970-х роках, крім музейників, цінність цих творів ніхто не розумів. Нині ж, до прикладу, Пінзель вартує мільйони доларів!
— Кажуть, його скульптури вдалося врятувати ледь не з-під пилки?
— Так. У профтехучилищі в Городенці на Івано-Франківщині їх пускали на дрова. Коли батько про це довідався, одразу виїхав на місце й побачив, як учні розпилюють одну з робіт. Він буквально вихопив пилку та забрав те, що вдалося врятувати. На жаль, з вісімнадцяти скульптур Пінзеля, що колись там були, вціліли лише п’ять. І то в дуже поганому стані. Решта пішли в пічку! Тоді у колишніх храмах та монастирях влаштовували як не ПТУ, то лікувальні заклади, де неповносправні все нищили... То були дуже страшні часи.
— Це правда, що ваш батько певний час був у лавах УПА?
— Так. Він був зв’язковим при штабі УПА “Волинь-Південь” і мав псевдо “Пугач”. Втім, тато недовго там перебував. Командир відправив його додому. Сказав: “Ти ще надто юний і я боюсь за тебе”. Тоді загинуло дуже багато молодих хлопців... Ну а потім радянські війська влаштували облаву на село. Батько намагався утекти в ліс, але його спіймали. Одразу забрали в армію, і так він опинився у штрафбаті... Батько і мені це розповів, і в спогадах написав.
— За першою освітою Возницький — художник. Чи збереглися його картини та малюнки?
— Збереглися. Це різні автопортрети, рисунки, ескізи... Нині ми готуємо виставку, де представимо ті роботи. Він же з червоним дипломом закінчив училище Труша. Проте опісля зрозумів, що не буде художником. Батька більше цікавила історія мистецтва, тому поїхав вчитися в академію... У подальшому вміння малювати не раз ставало в пригоді. Наприклад, коли він уже планував територію замків. До слова, я зберігаю свій портрет, який тато намалював, коли я була маленькою. (Усміхається).
— Чому Борис Григорович завжди сідав за кермо службового авто? У нього ж напевно був водій...
— Батько ніколи не хотів нікого обтяжувати. Казав: “Я ж не знаю, на скільки їду в той чи інший замок і як довго там працюватиму. Може, доведеться залишитися і переночувати. А водій має родину й мусить повернутися додому”. Тому тато сам сідав за кермо та їхав у справах. Звісно, як донька я щоразу переживала. Тим більше, що йшлося про людину поважного віку. Йому було 86!
— А напередодні 23 травня 2012 року, коли він загинув у ДТП, у вас не було передчуття?
— Незадовго до того сталася одна історія. Пізно ввечері зателефонувала міліція, яка охороняла галерею, і сказала, що в моєму кабінеті голуб розбив вікно, точніше кватирку. Спочатку я не повірила, але зранку, коли прибігла на роботу, все підтвердилося. Між шибками лежало пташине перо. Ще й чорне. Тоді я зловила себе на думці, що це поганий знак, але батькові нічого не розповіла й інших попросила цього не робити. Тож якесь передчуття, напевно, було... Знаєте, батько досі сниться мені майже кожну ніч. Ми спілкуємося, щось обговорюємо, ділимося враженнями. Містика це чи ні, але в мене з ним дуже сильний зв’язок!
