Хтось пам’ятає його за ролями в театрі й кіно, хтось — як “голос Майдану”, а хтось — як міністра культури. Нині ж Євген Нищук очолює найвідоміший і найпопулярніший український театр — Національний академічний драматичний імені І. Франка. І застати генерального директора (він же художній керівник) на робочому місці можна навіть у неділю.
— У нас сьогодні була благодійна вистава “Пер Гюнт”: завдяки квиткам і аукціону вдалося зібрати два мільйони гривень, — каже 53-річний народний артист України. — Вони пішли у фонд “Повернись живим” для “десятки”, тобто 10-ї гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”. І в межах акції “Дронопад” буде закуплено літаки-перехоплювачі.
— З весни 2022 року ви також були у лавах ЗСУ. Чи підтримуєте сьогодні контакти з побратимами?
— Так, часто телефоную хлопцям, з якими служив. Коли в них є можливість виходити на зв’язок, ми спілкуємося. Хтось продовжує боротьбу, когось, на жаль, уже немає з нами. Та я дуже гордий, що був пліч-о-пліч із цими людьми два роки. І мені нікому не соромно сьогодні дивитися у вічі. Знаєте, я маю різні регалії, але для мене найважливіше звання — солдат. Кажу це цілком щиро.
— Коли закінчиться війна, що ви насамперед хотіли би зробити?
— Поїхати в ті місця, де довелося воювати: на Херсонщині, Миколаївщині, Сумщині, Чернігівщині. Обов’язково хочу вклонитися могилам побратимів, які віддали життя за нашу перемогу. Хоча не виключено, що наразі це буде лише призупинення війни, а справжня перемога настане, коли ми повернемо кожен клаптик нашої священної землі. Всіх тих частинок України, що окреслені кордонами 1991 року.
— Нині ви багато граєте в рідному театрі. Дехто з акторів розповідав мені, що після вистави не може оговтатися від адреналіну, що переповнює, дві-три години. А як це у вас?
— У мене, може, й більше. Залежно від вистав. Якщо говорити про “Три товариші” чи “Момент кохання”, то там доводиться мати справу з пограничними почуттями. Тому твій психоемоційний стан такий, знаєте, дуже розбурханий. І щоб повернутися потім до якихось побутових моментів, потрібен час. Це — правда. Натомість з фізичними речами — невеличким виснаженням і втомою — простіше. Я людина досить тренована, тому для мене це не проблема.
— Дружите зі спортом?
— Так. У дитинстві захоплювався футболом та хокеєм. І коли нещодавно приїздив у рідний Івано-Франківськ, подивився на озерце, що поруч батьківської квартири. Воно уже примерзло — можна ганяти шайбу, але нікого чомусь нема. Мене це дуже збентежило. Де діти? Чому не грають у хокей? Серйозно! Зрештою, футбольні майданчики теж порожні. Кажу, мене це дуже тривожить, адже я люблю і м’яча покопати. Правда, мав розрив зв’язки, зробив операцію, але тепер повертаюся до тренувань. Нехай із наколінником, але бігаю. (Усміхається).
— Нині вам складніше грати, ніж коли ви були лише актором?
— Ні, я звик переключатися. Звичайно, зайнятість справами театру накладає певний відбиток, але... Намагаємося ставити вистави, в яких я задіяний, у неділю чи ті дні, коли трішки спокійніше й мене не розривають. (Усміхається). Хоча, звісно, обговорення тих чи інших питань триває і в коридорах, і в гримерках. Проте колеги добре розуміють, що творчість є творчість, й перед виходом на сцену мене не доймають.
— Вас легко розчулити чи ви виплескуєте емоції на сцені, а поза нею волієте їх стримувати?
— Залежно від ситуації. Я не міг стриматися, скажімо, коли дивився, як наші веслувальники на чемпіонаті світу йшли до медалі, але їхній човен несподівано залило хвилею суперників. Попри це, хлопці продовжували гребти і таки дісталися фінішу. Під бурхливі оплески глядачів. У мене від таких речей з’являється велика гордість за своїх співвітчизників, за цю силу, за цей дух. Як і в усьому, що стосується побратимів і того, що відбувається на фронті, та й не тільки.
— На вашому рахунку — чортова дюжина фільмів. А сьогодні режисери запрошують зніматися?
— Наші кастинг-менеджери іноді мають певний пул своїх акторів. І рідко дивляться ширше того кола. На жаль. Щодо мене, то тут така історія: на якомусь етапі, коли я став міністром, мене перестали турбувати. Мовляв, він тепер керівник, тому невідомо, чи варто телефонувати. Та я щоразу повторюю в інтерв’ю: “Дзвоніть!” (Сміється). Посади творчій діяльності, зокрема в кіно, не завада. Абсолютно.
До слова, свого часу я мав честь зніматися з Брондуковим, Степанковим, Ступкою та іншими видатними акторами. Тобто дуже яскраво починав. Потім, як ви знаєте, російські продакшени вбили нашу кіноіндустрію. Звісно, я не міг з’явитись у їхніх серіалах та й головні ролі віддавали московським акторам. Тепер же, коли ситуація геть інша, сподіваюсь ще зіграти щось серйозне. З віком, мені видається, я можу бути цікавішим на екрані. (Усміхається).
