В Україні чимало романтичних актрис, а ось комедійних — не так багато. Одна з найвідоміших — Тамара Яценко. 19 серпня їй виповнюється — тільки не кажіть нікому — сімдесят років!
— До цієї дати я ставлюся по-філософськи, — каже зірка театру і кіно. — Ніяких бенкетів чи фуршетів влаштовувати не буду. Якщо деякі актори їх дуже люблять, то я — ні. Як людина скромна вважаю: що тихіше пройде мій ювілей, то буде краще. (Усміхається). Для мене і для моїх рідних.
— А як же подарунки? Коштовні та не дуже...
— На щастя, їх підносять не тільки в день народження. (Сміється). Свого часу, наприклад, Алла Пугачова, з якою ми знімалися разом у новорічному мюзиклі “За двома зайцями”, подарувала мені кольє з кристалами Swarovski. Це був найкоштовніший презент, який я коли-небудь отримувала. Як мені потім сказали, він вартує дві тисячі доларів.
А Маргариті Кринициній (виконавиця ролі Проні Прокопівни у культовій комедії. — Авт.) подарували ще дорожчу річ — з діамантами. З цієї нагоди Алла Борисівна запросила нас у ресторан на Подолі. Я навіть підготувала одну з пісень з її репертуару. “Довгоносик” Вітя Андрієнко переклав текст суржиком, а я виконала. Пугачова, звісно, сміялася. І взагалі, було дуже весело.
— Це правда, що звання народної артистки ви колись отримали, не будучи навіть заслуженою?
— Так. Звичайно, не всім колегам із театру це сподобалося. Вони десятками років чекали на звання, а відзначили мене. Причому я тоді й вищої освіти ще не мала. І було мені лише тридцять сім. Справжній шкандаль. (Сміється). Дехто потім пів року не вітався. Також відчувався негатив у роботі: могли на сцені щось не те сказати чи просто підставити... Слава Богу, потім усе минулося.
— Нині ви активно гастролюєте з антрепризою. Скажімо, я був на вашій виставі “Бебі-бум”, у якій грають також Володимир Горянський і Сергій Калантай.
— Ми були з нею у багатьох містах. Тепер готуємо ще один спектакль — з Анатолієм Гнатюком. До слова, він був ведучим на вечорі, присвяченому Ліні Костенко в Києві, в якому я теж брала участь. Декламувала два вірші, що спеціально вивчила з цієї нагоди.... Знаєте, я намагаюсь увесь час бути в русі. Не дозволяю собі, як мовиться, злягти. Бо коли зляжеш, то уже й не встанеш. (Усміхається).
— А які у вас стосунки з дзеркалом? Тобто, коли дивитесь зранку в люстерко, іноді не засмучуєтеся?
— Ні. Абсолютно. Коли зустрічаюсь із кимось, з ким не бачилася років двадцять, мені часто кажуть: “А ви зовсім не змінилися”. Зморщок справді немає й обличчя натягнуте. Тож не треба ніяких операцій. Втім, якщо чесно, декілька років тому мене затягнули в одну клініку. Хотіли зробити уколи ботоксу. Проте я до кінця не витримала ту процедуру. (Усміхається).
Звісно, багато хто з жінок, тим більше актрис, часто відвідують салони краси. Роблять там як не маски, то масажі. Проте я не люблю того всього. Єдиний мій засіб — огірочки. Не накладаю кружальця на обличчя, як це зазвичай рекомендують, а лише протираю шкіру свіжим соком. Оце й усе, на що я здатна. Можливо, тому що дуже ледача в цьому розумінні.
— Для покращення настрою час від часу вдаєтесь до шопінгу?
— Ой, я це люблю. Мені тільки дай походити по магазинах. Я навіть радію, коли купую щось не собі, а для рідних. Ось збираюсь їхати до них на день народження... До речі, моя племінниця — теж актриса. Кого тільки не грала: і Джульєтту, і Дюймовочку, і Принцесу. Закінчила театральний, тепер працює зі мною в антрепризі. Вона — органічна й талановита. Хоч мені кажуть, що тітку ще не переплюнула. (Усміхається).
— Скажіть, як би ви речення продовжили: ніхто не знає, що я...?
— (Після паузи). Ніхто не знає про мої болі та переживання. Я не люблю жалітися, коли в мене щось не так. Навіть чоловікові не розповідаю. Ні-ко-му. Не хочу навантажувати інших людей негативом. Усе тримаю у собі й самостійно переборюю. Коли ж запитують, як справи, завжди відповідаю: “Прекрасно”. І взагалі тягнуся не до песимістів, у яких усе погано, погано, погано, а до оптимістів, котрі мають світлу надію.
— А як даєте собі раду під час регулярних ворожих атак на Київ, Тамаро Олександрівно?
— Якщо чесно, в укриття не бігаю. Навіть не ховаюсь за двома стінами. Звичайно, в такі моменти мені, як і всім, страшно, але я не сиджу й не тремчу. Натомість читаю молитви. Обов’язково. Прошу в Бога захисту від ворогів. Не для себе, а для усіх. І потім дякую, що відвів “Іскандери” та “шахеди”, зберігши нам життя.
