Подружжя Стужуків родом із Житомирщини, але вже багато років мешкає в Івано-Франківську. Коли почалася велика війна, Сергій добровільно став на захист країни. Та через постійні хвилювання відчутно погіршилося здоров’я його дружини. Медики вирішили: потрібна трансплантація. Донором для Віри став її чоловік, який віддав коханій понад 60% своєї печінки. Запевняє: “Ані секунди не вагався”.
“Раніше я ніколи не хворіла й вела здоровий спосіб життя, — каже Віра Стужук. — Та у 2009 році, коли мені було 25, потрапила до лікарні з аднекситом — запаленням яєчників. Невдовзі після виписки мій стан різко погіршився. Почувалась років на 90. Була знесилена, пожовтіли склери, потім — шкіра, мучив сильний свербіж”. Пацієнтку скерували в інфекційну лікарню з підозрою на вірусні гепатити, але цей діагноз не підтвердився. Її перевели в обласну лікарню. Там лікували від токсичного гепатиту, що міг розвинутися після антибіотикотерапії, крапали препарати для поліпшення стану печінки.
“Мені стало легше, пожовтіння шкіри зменшилося, але свербіж не минув — я просто роздирала тіло вдень і вночі, — ділиться жінка. — А потім стан знову погіршився: втрата апетиту, швидка втомлюваність на роботі. Коли приходила додому, мусила полежати кілька годин, бо почувалася знесиленою. Свербіж не давав спокою. А всі довкола казали, що я дуже засмагла, хоч майже не бувала на сонці”.
Відтоді протягом восьми років Віра Стужук регулярно зверталася до медиків, але ніхто не міг поставити діагноз. Тож раз або й двічі на рік лягала в лікарню на два тижні.
“Щоразу аналізи показували перевищення у крові АЛТ (аланінамінотрансферази). При нормі 40 одиниць/літр у мене було 120 — 150 одиниць (що свідчить про запальний процес у печінці). А загальний білірубін перевищував 260 мкмоль/л (при нормі до 20,5)”, — розказує пані Віра. Лікарі припускали, що це хвороба Крона (уражає органи шлунково-кишкового тракту), та діагноз не підтвердився. У 2017 році жінці призначили третю групу інвалідності через захворювання печінки.
Замучена невідомою хворобою, Віра Стужук поїхала до Києва. З надією, що там їй допоможуть. Столична гастроентерологиня знову призначила обстеження, зокрема печінки, а тоді прописала ліки. “Професорка зазначила: препарат слід приймати довічно, — зауважує жінка. — І порекомендувала найбільшу дозу — 1800 мг, тож щодня я пила шість таблеток. Це трохи поліпшило мій стан і зменшило свербіж”. Та минало пів року, і їй знову ставало гірше. “Я вже не знала, куди звертатися”, — зітхає.
Після початку повномасштабного вторгнення чоловік пані Віри добровільно пішов до війська. Хоч мав законні підстави для звільнення від служби через інвалідність дружини. “Приєднався до лав 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, став командиром відділення”, — каже штаб-сержант Сергій Стужук. Той рік переживань за коханого позначився на стані здоров’я жінки, їй стало гірше. Тож чоловік змушений був звільнитися із ЗСУ, аби доглядати геть знесилену дружину.
“Я схудла на 10 кілограмів (важила вже 53), шкіра пожовтіла ще сильніше й ноги почали набрякати, — пригадує Віра Стужук. — Важко було піднятись навіть на другий поверх чи проїхати в транспорті дві-три зупинки. Торік влітку під час поновлення групи інвалідності, за даними еластометрії, лікарі визначили, що в мене розвинувся цироз... Порадили звернутись до львівських медиків, аби стати в чергу на трансплантацію печінки. Я до останнього сподівалась, що це помилка, але там підтвердили діагноз. Ще й визначили першочергову причину моєї хвороби — вроджене аутоімунне захворювання”. Лікарі пояснили, що організм жінки сприймає печінку, як чужорідне тіло.
“Мова про первинний склерозуючий холангіт — це один з видів вроджених аутоімунних захворювань, при якому власний імунітет починає атакувати жовчеві протоки всередині печінки. Відтак вони зазнають ушкоджень та звужень, — пояснює Володимир Дятел, лікар-трансплантолог Центру трансплантології (Перше ТМО міста Львова). — Це призводить до запальних процесів у печінці та порушення відтоку жовчі. Недуга хронічна й розвивається тривало, а “дебют” може статись на фоні різних провокуючих факторів, навіть після лікування запалення.
Загалом же всі хвороби печінки тривалий час мають властивість “мовчати”, а серед перших симптомів — загальна слабкість. Тоді як згодом такі недуги призводять до фіброзу, цирозу та раку. У багатьох пацієнтів з таким аутоімунним захворюванням часто розвивається гарячка (температура тіла підвищується до 40 градусів), вони потрапляють до реанімації. Тоді як у Віри Стужук хвороба прогресувала доволі повільно, що рідко стається”.
Лікарі були одностайні: щоб врятувати життя пацієнтки, потрібна трансплантація печінки. Тож дані Віри Стужук занесли в лист очікування. Й попередили, що неможливо передбачити, скільки часу може на це знадобитись. “Я спитав, чи зможу стати донором для дружини, адже в нас одна група крові. Лікар запевнив, що такий варіант можливий, — каже пан Сергій. — Цьогоріч взимку стан Віри став різко погіршуватись. Вона зовсім втратила енергію, шкіра ще більше пожовтіла”. Лікарі дали чоловікові список обстежень та аналізів, які необхідно було пройти, аби визначити, чи він здоровий і чи може стати донором. “Перевірили весь мій організм, абсолютно кожен орган, — каже співрозмовник. — Всі показники були в нормі. Основне ж питання полягало в тому, чи вистачить об’єму моєї печінки, аби її розділити на двох і щоб вона нормально функціонувала”. Лікарі сказали — вистачить!
Чоловіка попередили про складність операції, можливі ризики й тривалу реабілітацію. “Але мені було байдуже. Я ухвалив рішення і ні секунди не вагався”, — зазначає. Зранку 17 липня він зайшов в операційну, а після того, як йому ввели анестезію, сказав: “Дякую”. Під час тривалого (понад 13 годин) оперативного втручання хірургам вдалось пересадити понад 60% печінки донора, в його організмі залишилось 37% органа. За словами лікарів, це рідкісний випадок у трансплантології, коли чоловік став донором для дружини. “Протягом 6 — 8 тижнів після трансплантації печінка донора має відновитись в об’ємі”, — зауважує лікар Володимир Дятел.
Коли анестезіолог привів донора до тями й спитав, як він почувається, той впевнено відповів: “Краще всіх”. Хоча тепер зізнається: “Було дуже важко й боляче. Але тоді я думав, що нашим полоненим, тим паче пораненим, значно гірше. Тому тримався”. Подружжя було разом у реанімації, наступного дня їх підняли на ноги, а згодом перевели в інше відділення. “То була “лікарняна романтика” — ми удвох у палаті, з тіла кожного стирчало безліч трубок, за чергою нас виводили походити”, — з усмішкою згадує чоловік. Через два тижні їх виписали додому.
Попереду — період реабілітації. Донору протягом трьох місяців слід дотримуватись дієти, пів року протипоказані фізичні навантаження. Тоді як його дружина має пожиттєво вживати ліки, зокрема, аби убезпечитись від відторгнення донорського органа.
Віра Стужук зазначає, що одразу після операції зникло пожовтіння й свербіж, з’явився апетит та енергія. Жінка добре почувається, навіть відновлює вагу. “На 20 років нашого шлюбу чоловік подарував мені частину своєї печінки”, — каже.
А 42-літній Сергій Стужук запевняє: “Біль чи дискомфорт забудеться швидко. Головне, що моя печінка врятувала дружині життя”.
