У ранньому дитинстві дніпрянці Ірині Губенко поставили важкий діагноз: цукровий діабет першого типу. Відтоді дівчина була на інсуліні, втратила через хворобу зір. Недавно ж дізналася, що діабет уразив і нирки, які працювали лише на 10%. Ще трохи — і відмовили б. Лікарі запропонували гемодіаліз або трансплантацію нирки. Родичі одразу ж зголосились стати донорами. І хоч найкраще для трансплантації підходять батьки, Іринене життя врятував рідний брат.
...Ця сім’я — спортивна. 35 років тому Валентина Губенко стала засновницею й керівницею єдиного в Україні дитячого театру на льоду “Кристал”. Туди привела й донечку Ірину, яку після розлучення виховувала самотужки. У другому шлюбі жінка народила сина Микиту. Він захопився хокеєм, як і його тато, який, на жаль, згодом помер на тренуванні. “Коли доньці було чотири рочки, раптом стала багато пити, різко схудла, розвинувся енурез. Лікарі виявили у неї інсулінозалежний діабет, — розповідає мати дівчини. — Я плакала, адже це страшний діагноз. Відтоді Іринці треба було колоти інсулін три-шість разів на день. Лікарі довго добирали дозування, а ми виконували всі рекомендації — донька регулярно здавала аналізи, проходила лікування у стаціонарі”.
Попри важку недугу, Ірина не покинула улюбленої справи — була солісткою в театрі на льоду, їздила на гастролі, зокрема й за кордон. Приблизно з 12 років в неї поступово став знижуватися зір, тож спершу носила лінзи, потім — окуляри. У 16 років дніпрянка стала тренеркою з фігурного катання. Тоді вперше проявилися проблеми з нирками — з’явилися набряки. Після лікування у стаціонарному відділенні все начебто нормалізувалось. “Але у доньки постійно зростав рівень креатиніну (показник, що свідчить про роботу нирок), — зауважує пані Валентина. — Медики лише констатували цей факт, проте нічого не радили”.
“Через хворобу й другу групу інвалідності мені відмовили у вступі до інфізу, отож вищу освіту здобула в аграрному університеті, — каже Ірина Губенко. — А якось на ковзанці один з відвідувачів збив мене з ніг. Я впала і вдарилася головою об лід. Відтоді почала різко втрачати зір. Торік якось прокинулася й зрозуміла, що нічого не бачу”.
За цей час Ірині, якій довічно надали першу групу інвалідності, встановили інсулінову помпу (відтак доза інсуліну набагато зменшилася проти тієї, яку кололи в дитинстві), провели безліч операцій на очах, зокрема лазер-коагуляцію, вітректомію. На жаль, внаслідок діабету й травми праве око довелося видалити і встановити протез. Ліве око вона наразі лікує та чекає на рятівну операцію задля відновлення зору.
“Цієї весни я вкотре захворіла на коронавірус, стався набряк легенів, — провадить далі Ірина. — Опісля проходила лікування у санаторії. Тамтешній лікар, до речі, теж діабетик, звернув увагу на мої показники креатиніну — 428 мкмоль/л (при нормі — до 97). Спитав, чи я на діалізі”. Виявилось, що нирки пацієнтки працювали лише на 10%. Тож вкотре пройшла лікування, стан стабілізувався, їй прописали таблетки. Водночас дніпрянка приєдналась до відповідної групи в соцмережі, де дізнавалась про можливі наслідки проблем із нирками. “Я був проти гемодіалізу, адже це важка процедура, яку слід проходити все життя”, — зазначає брат Микита. Рідні та й сама Ірина розуміли, що потрібна трансплантація нирки. Звернулася до батька. “А хіба лікування не допоможе?” — спитав він. І відмовився стати донором, пояснивши, що не готовий до такого кроку. Донька поставилась із розумінням.
Наприкінці липня родина звернулась до Лікарні святого Пантелеймона (Перше ТМО міста Львова). “Лише там після аналізів ми дізнались, що Іринка має мою групу крові — другу позитивну, хоч до того їй ставили негативний резус (як у батька)”, — зауважує мати. Пацієнтці запропонували чекати на орган після смерті донора або ж провести родинну трансплантацію, мовляв, у такому разі значно більше шансів, що нирка приживеться. Одразу декілька родичів зголосились віддати їй свою нирку. “Двоюрідний брат, тітка, мамина кума, — перелічує Ірина. — А головне, на цьому наполягали мама й брат Микита. Ще й сперечались, хто з них стане донором”. Микита казав: “Моя нирка — молодша, отже, краще й довше працюватиме”.
Ірина Губенко зізнається: “Було дуже важко усвідомити, що в когось із рідних “заберуть” здоровий орган”. Тоді як Микита запевняє: “Ладний був усе зробити заради сестри, адже не уявляв, як житиму без неї. Не кожному дається змога врятувати рідну людину”. За результатами обстежень виявилось, що нирки матері працюють на 70% і потребують лікування. “Микито, ваші нирки здорові. Ви можете стати донором”, — повідомив лікар. І він ні секунди не вагався з відповіддю.
Лікарка-нефрологиня Центру трансплантології Ірина Чапля пояснює: “Дітям як донори найкраще підходять батьки, як і навпаки (для батьків — діти). Тоді як у другу чергу ми розглядаємо братів і сестер, адже зазвичай вони успадковують генетичну інформацію навпіл (від батька й матері). Тому донорський орган від брата — теж підходить. Навіть за умови, що в реципієнта й донора — різні тати (як у цьому випадку)”. Ба більше. За словами лікарки, трансплантація парного органа доволі безпечна. Але перед тим проводять повне обстеження стану здоров’я донора. І лише переконавшись на сто відсотків, що це не становитиме загрози для його життя, проводять трансплантацію.
Забір нирки в донора провели лапароскопічним методом — через декілька маленьких проколів. І вже наступного дня в організмі Ірини запрацювала Микитина нирка. Лікарі зазначили: “У вашого брата — козацька нирка. Ледве прилаштували її”.
“Протягом першого тижня після трансплантації були дискомфортні відчуття — здуття живота, кидало в жар. Але це дрібниці. Нині все добре, — запевняє 28-річний Микита Лакаєв. — Лікарі порекомендували мені обмежити у наступні пів року фізичні навантаження й дотримуватись певної дієти. Зокрема, дозволили з’їдати лише один маринований огірок, хоч раніше за день міг з’їсти й літрову банку. Та головне, що моя нирка тепер у сестри”. А 39-річна Ірина Губенко тепер називає брата своїм ангелом.
