Він родом із села Геніївка, що на Харківщині. Виріс у багатодітній сім’ї, захоплювався електрикою, мріяв створити вічний двигун, займався змішаними бойовими єдиноборствами. А після школи пішов стопами батька — вивчився на будівельника, працював за фахом. У березні 2014 року добровільно став на захист країни й у складі 92-ї окремої штурмової бригади брав участь у боях за Луганщину.
“У вересні того року командир сказав, що побратими потрапили в оточення, потрібна допомога. Євген одразу зголосився, — пригадує Світлана Бондаренко. — Та дорогою їхній БТР підірвали, чоловік зазнав контузії, ще й тимчасово втратив зір. Коли отямився, боявся кликати на допомогу, бо не знав, де росіяни. Тоді навпомацки дістався до найближчого села, а там його здали ворогам”. Так Євген Бондаренко потрапив у полон.
“У російській неволі брата били й катували. Окупанти зламали йому пальці правої руки, аби не міг більше стріляти. Імітували розстріл, — ділиться Ольга Рудченко, старша сестра воїна. — Через три місяці Євгена обміняли”.
Згодом він повернувся до улюбленої роботи. Рідні кажуть: мав золоті руки — міг звести будинок від фундаменту до даху й облаштувати всередині. І хоч сімейне життя не склалось, доля подарувала Євгенові шанс на щастя.
Він завше їздив на роботу до Харкова автобусом, а 27 квітня 2018 року сів на електричку. У вагоні звернув увагу на жінку, яка везла розсаду смородини. “А я завше сідала в перший вагон електрички, тоді ж зайшла до середини потяга. Євген почав розмову про город, бо дуже любив цю справу. А потім зізнався, що ніколи ось так просто не знайомився. Тоді спитав, чи я одружена, — пригадує пані Світлана, яка у 2014 році покинула чоловіка й виїхала з двома синами з окупованої Луганщини на Харківщину. — Запросив на побачення, під час якого купив колодку з ключем, повів мене на місток закоханих і сказав: “Хочу бути з тобою до кінця життя. Вирішуй”. Тоді закрив замок, а ключ викинув у річку. Відтоді ми не розлучались, а Євген запевняв, що нас звела доля”.
Колишня дружина не дозволяла бачитись із донькою, тож свою батьківську любов і турботу Євген віддавав синам Світлани. “Нічого для них не шкодував і завше допомагав. Рідний батько так добре не ставився до них, як Євген, — твердить співрозмовниця. — Я влаштувалась у пекарню. Коханому дуже подобалась моя випічка, тож загорівся ідеєю відкрити власну сімейну справу, але цьому завадила епідемія ковіду. А одразу після початку повномасштабного вторгнення він вирішив піти до війська”. Та спершу вивіз кохану з її молодшим сином Максимом (Дмитро вже проживав самостійно) до Львова. Тоді пішов до військкомату.
“Оскільки Євген був у полоні, ще й виявилось, що мій молодший син потай спілкувався з батьком, який був на окупованій території, то коханий проходив перевірку в СБУ, зокрема й на поліграфі”, — провадить пані Світлана. “Та зрештою брат приєднався до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, чим дуже пишався”, — додає сестра воїна. Старший солдат Бондаренко взяв собі позивний “Жора” — так його називали з дитинства, разом із побратимами потрапив на Донеччину. Про бойові дії рідним не розказував.
“Востаннє зателефонував 3 липня 2022 року, просив домогтися, аби нас дистанційно розписали. І щоб не кидала пекарство, — каже пані Світлана. — Євген попередив, що йде на завдання і не буде на зв’язку два тижні. Та згодом мені принесли сповіщення, що коханий зник безвісти поблизу села Богородичне. Я сподівалась, що він, можливо, поранений, але живий. Та невдовзі повідомили, що тіло Євгена вивезли з поля бою. Тоді моє життя зупинилось...
Побратим розказував, що їхню групу вистежили вороги й почали обстрілювати. Усі зазнали поранень, Євген почав виносити бійців до точки евакуації. А коли повернувся за командиром, прилетів дрон, внаслідок влучання обоє загинули. Це сталось 4 липня”. 39-річного воїна поховали у Львові. Посмертно захисника нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Світлана змінила прізвище на Бондаренко, бо цього хотів коханий. А ще пройшла навчання і відкрила пекарню “Духмяна мрія”.
Відтоді в пам’ять про Євгена безплатно роздає свою випічну другого квітня — у день його народження і четвертого липня — у день загибелі.
