Без цього імені неможливо уявити український кінематограф. Юрій Іллєнко був режисером, оператором (найвідоміший його фільм — “Тіні забутих предків”, знятий з Сергієм Параджановим), сценаристом, продюсером і навіть актором. Талановитий, харизматичний, волелюбний... За кожну стрічку митцеві, якому цими днями виповнилось би 90 років, доводилося боротися. Зате нині його картини входять до “золотого фонду” нашої культури.
— Якби Юрій Герасимович дожив до наших днів, як ви вважаєте, він святкував би 90-ліття гучно чи, навпаки, скромно?
— Навряд чи батько гучно відзначав би свій ювілей під час війни, — каже Пилип Іллєнко. — Взагалі важко уявити, що він сьогодні робив би. У такому віці навряд чи зміг би захищати Україну, але принаймні підтримував би й допомагав тим, хто це робить. У тому я впевнений!
— До ювілею ви відкрили персональну виставку Iллєнка-художника. З цією гранню таланту вашого батька більшість не знайома. А коли він захопився живописом?
— Тато навчився малювати, мабуть, раніше, ніж писати. (Сміється). І це, можливо, був перший прояв його креативності. Хотів вступити в архітектурний інститут, але не вдалося, тому пішов у ВДІК. Так склалася доля, що батько став кіномитцем, але захоплення дитинства супроводжувало його все життя. Він добре знався на історії образотворчого мистецтва, володів різними техніками та експериментував із технологіями. Пам’ятаю, як витравлював якісь зображення на металі...
Для нього це було не ремесло, а спосіб реалізації накопиченої творчої енергії у період безробіття як кінематографіста, що в радянські часи відбувалося з ідеологічних причин, а пізніше — вже з економічних. Крім того, малювання було елементом роботи в кіно. Перед тим, як щось знімати, батько ретельно промальовував — на здоровезних аркушах ватману — концепції сцен, декорацій, героїв, костюмів. Це все генерувалось у величезній кількості під час підготовки до того чи іншого фільму.
— Рівно 60 років тому було завершено роботу над “Криницею для спраглих”, що мала стати його режисерським дебютом. Проте стрічку, здається, поклали на полицю?
— Так, у 1966 році її заборонили. І тільки у 1987-му відбулася прем’єра — на фестивалі в Мюнхені (ФРН). До речі, ця подія збіглася з днем народження мого брата Андрія. Тоді ж не було сучасних засобів зв’язку, тому новину надіслали з Києва телеграмою. Її зачитали перед показом фільму, зробивши батькові сюрприз. (Усміхається). Той бланк досі зберігається у нашому родинному архіві.
— Чому, як ви думаєте, вашому татові не давали можливості знімати і йому доводилося виборювати це право?
— Українське поетичне кіно зазнавало заборони, утисків, гонінь саме через те, що це був прояв, свідомий прояв, національної культури й національної ідентичності, тобто пошук власного коріння. У той час це було абсолютно неможливим. Коли ж настала “відлига”, стався якийсь збій у системі, але потім вона повернула собі тотальний контроль над сферою мистецтва, тому з цим було покінчено. Опісля був період сімдесятих років, коли знімали, як казав батько, фільми “з-під трамвая”. Себто вони були перемелені цензурою, як трамвай перемелює кістки людини, яка під нього потрапляє.
І тільки десь у вісімдесятих роках, після зміни в 1979-му керівництва Держкіно України, на стрічці “Лісова пісня. Мавка”, батькові трошечки вдалося повернутися до тієї форми, що влаштовувала його як митця. Хоча цензура продовжувалася: по сорок разів зупиняли фільми, а “Легенду про княгиню Ольги” заборонили робити українською мовою. Тільки російською! Першу картину без цензури вдалося зняти вже в 1989 році. Вона називалася “Лебедине озеро. Зона” й базувалася на спогадах Сергія Параджанова про перебування за гратами.
— Їхні стосунки під час роботи над “Тінями забутих предків” складались, як відомо, непросто. Якщо говорити в двох словах, що стало першопричиною?
— Ну, вони обидва були люди з великим талантом і величезною харизмою. Їм важко було уживатися разом, але, з іншого боку, саме ця співпраця породила “Тіні забутих предків”. (Усміхається). Власне кажучи, вони були дуже різні за темпераментом і мали іноді різні погляди на мистецтво, але... Поважали один одного як великих художників та цінували співпрацю. І потім, так би мовити, з відстані часу, давали їй дуже високу оцінку.
— Не можу не спитати, а яким він був із синами та загалом у сімейному колі?
— Дуже люблячим батьком... У нас було надзвичайно насичене родинне життя. Він не замикався, не дистанціювався, а, навпаки, постійно ділився з нами своїми ідеями та задумами. Ми були першими глядачами його фільмів, причому якихось попередніх версій. Знаєте, я в прямому сенсі виріс на знімальному майданчику, довідавшись неймовірно багато про кінематограф... І за це я дуже вдячний батькові!
