Харків’янин Михайло з дитинства займався легкою атлетикою, професійно грав у футбол. Коли навчався у закладі вищої освіти ДСНС, одружився, разом із коханою виховував первістка. Протягом року працював за фахом — начальником відділу техногенно-екологічної безпеки. А коли синові виповнилось три роки, сказав рідним, що йде на строкову службу. Натомість підписав контракт із 79-ю окремою десантно-штурмовою бригадою, став оператором дронів.
Спершу разом із побратимами брав участь у боях за Водяне на Донеччині, там “літав” на “Мавіку”. “Потім вивчився й на оператора “Фурії” — це безпілотний літак, який називають “очима артилерії”. Виконував завдання в районі Мар’їнки, Курахового, Щастя”, — розповідає Михайло Дамаскін із позивним “Мяус”. Тим часом його батько також став на захист України, приєднавшись до лав 54-ої окремої механізованої бригади. Якось Михайло визвався долучитись до 80-ої ОДШ бригади, аби замінити на позиції бійців. Прибув на полігон, що на межі Миколаївської й Херсонської областей, там його і застала велика війна.
“24 лютого з гелікоптерів ми висадились у Новій Каховці, дістали завдання протриматись там, поки надійдуть основні сили, — згадує співрозмовник. — Та наступного дня по нас почала гатити ворожа авіація, артилерія й танки. Довелося відходити. Вирушили у Херсон, а тоді ворог став брати місто в оточення”. Опісля воїнам вдалося звільнити Баштанку і ще кілька населених пунктів. Щоразу "Мяус" брав участь у боях як стрілець, водночас керував безпілотником, тож бачив з неба переміщення ворога й коригував дії побратимів.
“На світанку 5 квітня ми дістались посадки в районі Нововознесенська. Раптом зі сторони села стала гатити ворожа техніка. Сховатись було ніде, хіба що в рівчаках від гусениць нашого танка, в якого заклинила пушка, тож він став евакуаційним,— згадує солдат Дамаскін. — То був найжахливіший момент мого життя. Загинув Володимир Балюк “Балу” (Герой України), довкола лунали крики про допомогу поранених побратимів”.
Забезпечивши евакуацію 58 поранених бійців, четверо вцілілих почали виходити з посадки. Аж тут почули гуркіт — то була ворожа БМД, яка відкрила вогонь з крупнокаліберного кулемета. Воїнам довелося короткими перебіжками добиратися до точки евакуації. “Переді мною просвистіла куля. Зробив ще крок і розвернувся тулубом, аби дати команду побратиму позаду. Наступна куля відрекошетила від дерева й вдарила в пластину мого броніка, зламавши її. Відчув, наче в хребет встромили голку, мене відкинуло метра на півтора вперед, — каже воїн. — Куля калібру 12,7 мм могла розірвати навпіл, якби увійшла в бік, але я розвернувся, це врятувало мені життя. Передав по рації: “Я — 300”. Під обстрілами приїхав наш танк. На адреналіні я ще зміг вибратись на броню. Потім, в евакуаційній машині, дорогою зрозумів, що не відчуваю тіла — все затерпло”.
У Криворізькій обласній лікарні бійцю зробили обстеження й виявили ушкодження спинного мозку на двох рівнях, внаслідок чого розвинувся спастичний тетрапарез — паралізувало руки й праву ногу. “Тато тоді проходив лікування після поранення (осколок залетів у ключицю), до нього приїхала мама. Й вони вирішили вдруге розписатись. Саме в той момент отримали моє фото з лікарні. Я запевняв — усе буде добре, ще не усвідомлював наслідків поранення. А комбригу пообіцяв: “Кілька тижнів відлежусь і повернуся в стрій, — каже солдат. — Згодом потрапив до військового госпіталя у Львові. Тамтешній лікар заявив: “Ти — овоч. Більше ніколи не ходитимеш”. До слова, згодом його звільнили за корупційні скандали. А тоді я закрився в собі й кілька тижнів ні з ким не розмовляв.
Але поступово завдяки роботі фізичних терапевтів з’явилися позитивні зміни — я став відчувати руки. Зрештою почав пересідати на колісне крісло й пересуватись. Потім отримав радісне повідомлення від дружини, що в нас народиться донька. Це мотивувало рухатись далі”.
Михайло багато часу приділяв тренуванням, працюючи над відновленням верхньої частини тулуба й рук. Й займався пошуками батька, який кілька тижнів не виходив на зв'язок. 26 квітня, прибувши на позицію в Марі'їнці, гранатометник Олексій Дамаскін вийшов з машини, у той момент біля нього розірвався снаряд Граду. Зазнав численних поранень усього тіла (зокрема, черепно-мозкової травми, легень, шлунково-кишкового тракту), йому видалили нирку й селезінку. Згодом пораненого доставили до госпіталя у Львові. “Ми опинились на сусідніх операційних столах — татові зашивали живіт, а мені оперували коліно, — провадить далі Михайло. — Під час реабілітації я навчився стояти, спираючись на милиці.
Крім того, займався евакуацією батька до Німеччини. Опісля йому підсунули документи про те, що сам має оплатити лікування, хоч воно мало бути безплатним. Йшлося про 75 тисяч євро. Я продав свою частку в бізнесі, доклав заощадження, допомогли волонтери й друзі, так ми оплатили всю суму”. За словами Михайла, після лікування батько повернувся додому, провадив активний спосіб життя, хоч в його тілі залишилось 74 осколки. Та 14 лютого 2024 року під час нападу епілепсії, що розвинулась внаслідок поранення, ветеран помер...
Свої перші кроки Михайло Дамаскін зробив під час лікування в Латвії — задля цього медики задіювали екзоскелети й роботизовані комплекси. Опісля в Західному реабілітаційно-спортивному центрі НКСІУ воїн вчився самостійно ходити. Тоді зважився на інноваційну операцію, яку йому провели у два етапи у столичному Інституті нейрохірургії. На двох рівнях спинного мозку воїну вживили нейростимулятори. Після тривалої реабілітації Михайло зміг ходити без милиць.
“Завдяки пристрою, приєднаному до датчиків, що виведені на спині, кожні три години треба було робити стимуляцію м’язів — їх “заряджали” і приводили до тонусу 48 вольтів, — пояснює 29-річний співрозмовник. — Згодом я взяв участь у відборі до Ігор Нескорених. Тренерка навчила мене дивитись під час бігу не вперед, а на праву ногу, в якій немає чутливості, аби зором контролювати її рухи. До збірної я не потрапив, але поставив рекорд: пробіг сто метрів за 13,2 секунди. Повернувшись у спорт, я знову відчув життя”.
Згодом ветерану встановили американську систему, за яку він заплатив 1 мільйон 200 тисяч гривень, відтоді стимуляцію м’язів треба робити кожні 12 годин. Михайло Дамаскін двічі виграв кіберспортивні змагання. Заснував ГО “Кіберліга захисників”, яка проводить найбільші в Україні змагання з кіберспорту серед ветеранів, військовослужбовців та членів сімей загиблих бійців. А також працює в компанії, що виготовляє тактичні батареї для забезпечення наших дронарів безперервним живленням. “Усією родиною ми пройшли непростий шлях. Михайло — сильний духом. Він щоразу ставить нові цілі й досягає їх. А діти радіють кожній хвилині з татком”, — ділиться дружина воїна.
