Іван народився й виріс у місті Рожище, що на Волині. Був молодшим за двох зведених братів. З дитинства займався спортом. А головне —захоплювався історією України, вболівав за те, аби наша держава стала розвинутою й вільною. Тож коли почалася велика війна, добровольцем став на захист рідної землі.
“Змалечку син був спокійним, його в хаті не було чути, бо любив складати конструктор, малювати й читати. А в школі на нього ніколи не скаржились вчителі, — з усмішкою пригадує мати Валентина Бречко. — А ще він був компанійським і доброзичливим, мав багато друзів”.
У старшій школі Іван підпрацьовував на будівництві й пилорамі, а зароблені гроші витрачав на книжки. Згодом вступив до Луцького інституту розвитку людини. Та після завершення першого курсу взяв академвідпустку: згоріла батьківська оселя, тож юнак пішов працювати, аби допомогти придбати новий будинок. “Він був ерудованим, найрозумнішим з нашого клас. Захоплювався філософією, зокрема творами Арістотеля, Канта, Ніцше. А ми слухали його з відкритими ротами”, — каже однокласниця Антоніна Семенюк. Проте найбільше Іван переймався долею України й часто ділився з батьками думками, мовляв, наша держава має всі ресурси, аби стати успішною.
Після повномасштабного вторгнення Іван Бречко приєднався до місцевої тероборони, а згодом пішов до військкомату. Юнака двічі відправляли додому. Та він повернувся втретє — невдовзі після того, як виповнилось 20 років. Тоді й зізнався мамі, що підписав контракт і йде на війну. “Я плакала й просила не робити цього. Але син сказав, що не може вчинити інакше”, — ділиться Валентина Трохимівна. У березні 2023 року Іван приєднався до 14-ї окремої механізованої бригади. А через те, що проходив військову підготовку в Іспанії, побратими дали йому позивний “Родріго”.
Солдат Бречко брав участь у боях у районі Куп’янська (Харківщина), спершу в рядах піхоти, тоді став штурмовиком. Рідних і друзів завше запевняв, що в нього все добре, а про бойові дії ніколи не розказував — оберігав їхній спокій! Бувало, що не виходив на зв’язок по 10 — 12 днів, опісля насамперед телефонував мамі.
Єдиний раз воїн приїхав додому у відпустку 20 грудня 2023 року.
Після зустрічі з найріднішіми поспішив до однокласників. “Іван з гордістю ділився, що їм нарешті вдалось вибити ворога з позиції, — згадує Антоніна Семенюк. — Він з розумінням вислуховував переживання усіх друзів, підтримував. Було видно, що став набагато дорослішим за нас, а в його погляді панував спокій”.
“Тоді я зрозуміла — син знайшов своє покликання у військовій справі”, — зауважує мати.
Востаннє Іван написав їй 25 лютого 2024-го: “Ми йдемо на завдання. Не знаю, коли вийду на зв’язок. Не переживайте, мамо, все буде добре”. А шостого березня батькам принесли сповіщення, що “Родріго” зник безвісти. Далі було 789 днів болючої невідомості...
“Побратими казали, що дронами обстежували поле бою, але не виявили ні поранених, ані тіл загиблих. Тож ми сподівались, що Ваня потрапив у полон. Я вірила, що він має це витримати, бо молодий і в гарній фізичній формі. Навіть не припускала іншого”, — зі сльозами ділиться 55-річна мати. — А цьогоріч у квітні подзвонив слідчий з Вінниці й повідомив, що виявили збіг наших ДНК з тілом воїна, яке передали в Україну під час обміну. За результатами медекспертизи, син загинув від мінно-вибухової травми”.
Шостого травня вся громада проводила Івана Бречка в останню дорогу. Воїну назавжди 21 рік.
