Роман з дитинства цікавився комп’ютерними технологіями та програмуванням. І наполегливо йшов до своєї мети. Старанно вчився у школі й університеті, здобув фахову освіту, можливо, став би відомим айтівцем. Якби не війна...
Народився Роман Голубець у прикарпатському селі Городиська. Був єдиним сином у батьків. “У чотири роки він навчився читати, відтоді біля Ромчика завжди були книжки. А ще був аж надто правильним і принциповим. Навіть коли хтось обгортку від цукерки викидав на підлогу чи на дорогу, то хмурився, підходив і просив прибрати, — згадує Галина Голубець, мати воїна. — Підлітком син любив грати у шашки та шахи”. Після закінчення 11 класу юнак вступив у Тернопільський національний економічний університет, де вивчав комп’ютерну інженерію.
Хоч наука Романові давалася добре, закінчив лише бакалаврат, бо хотів самостійно заробляти на життя. Зайнявся відеомонтажем, співпрацював із закордонними фірмами й агенціями, адже добре знав англійську. Потім поїхав за кордон, трудився у Польщі, Нідерландах, Литві. Незадовго до повномасштабного вторгнення повернувся в Україну. За словами матері, в сина не було військового досвіду, ще й дошкуляла травма ключиці, якої колись зазнав у ДТП. Але він розумів, що війна триватиме довго, тому готувався. “Роман не раз казав, що підпише контракт і буде дронарем або ж піде у резерв. Вважав, що добре знає електронні технології, тому може бути корисним у війську”, — зауважує ненька солдата.
...У червні 2024-го Роман написав двоюрідній сестрі Мар’яні, яка тоді разом з його матір’ю була на заробітках у Швеції: “Мене мобілізували. Все буде добре”. На навчання майбутнього солдата відправили у місто Немирів на Вінниччину, звідти — на військовий вишкіл у Словаччину. На фронт Роман Голубець потрапив у складі 214-го окремого штурмового батальйону OPFOR. Став стрільцем-помічником гранатометника.
Життя воїна обірвав ворожий дрон. Сталося це 5 жовтня поблизу села Катеринівка на Донеччині. Незадовго до цього він повідомив матері: “Якщо не відпишу, не хвилюйтеся, просто нема інтернету. Так може бути сім-десять днів...”
Поховали бійця на цвинтарі у селі Верхня Липиця. На його могилу разом з родичами часто приходить і хаскі Балто. Роман купив пса мамі у 2019 році. “Хоча вважається, що це мій собака, проте Роман дуже любив його. Привозив своєму чотирилапому другові іграшки, смаколики, піклувався про нього, — згадує пані Галина. — Між ними був особливий зв’язок. Напередодні загибелі Романа хаскі вив кілька ночей поспіль, наче відчував біду. Коли Балто приходить на могилу, то оббігає її, обнюхує, сідає поряд і дивиться вдалечінь. Тоді ніхто не може стримати сліз. Лише Бог дає нам силу все це пережити. Бо втратити дитину для кожної матері — горе понад життя, а коли це єдина дитина, то тугу і розпач словами неможливо передати”.
