Історія 42-річного вінничанина вражає. Після важких поранень під Покровськом, унаслідок яких йому ампутували ноги й ліву руку, він не втрачає жаги до життя. А ще Сергій Кумчак став прикладом мужності й незламності для інших воїнів.
“Закінчивши школу, я вступив до транспортного коледжу. Згодом, після строкової служби в армії, навчався там заочно. Далі у рідному Шпикові працював пожежником. Ми обслуговували понад 15 населених пунктів, оперативно виїжджали на місце події, гасили вогонь, рятували людей. Але після 13 років служби я звідти звільнився. Став підприємцем, виготовляв надгробні пам’ятники, — розповідає Сергій Кумчак. — З дружиною виховували двох доньок. Їм тепер 8 та 14 років. У 2023 році пішов до військкомату. Півтора року служив у роті охорони в одній з тилових частин Вінниччини. Опісля мене перевели у бойову 32-гу окрему механізовану бригаду. Невдовзі після навчання нас відправили під Покровськ”.
Саме там 20 лютого цього року захисник дістав поранення, коли пішов разом із ще трьома бійцями забирати з поля бою загиблих побратимів.
“Це було дуже ризиковане завдання. Бо навіть перебігти з однієї позиції на іншу так, щоб тебе не помітили вороги, було непросто. А тут ми мали покласти чотирьох “двохсотих” на ноші й перенести до евакуаційних машин, — згадує співрозмовник. — Над головами весь час кружляли дрони. Ми вже майже добралися до потрібної точки, переходили дорогу біля населеного пункту Піщане. Я йшов останнім. Росіяни таки засікли нас. Побратими встигли відскочити, хоча і їх зачепило, а я — ні. Дрон вдарив мені під ноги. Досі пам’ятаю той свист, спалах. Спробував підвестись, але не міг: права нога була перебита, ліва вище чобота висіла на сухожиллях. А рука була суцільним місивом. Глянув на небо, а воно зоряне-зоряне. У той момент так захотілось жити, що попросив Бога, аби залишив мене живим. Пообіцяв, що не опущу рук. Я став кликати на допомогу. І мій крик почув побратим Петро з Житомирщини. Коли ми познайомились, він ще сказав мені: якщо когось з нас поранить, то рятуватимемо один одного. Так і сталось. Товаришу було важко навіть відтягти мене у безпечніше місце, адже я був у повному екіпіруванні, на допомогу прибіг ще один побратим. Хлопці сильно ризикували життям, але не залишали мене. Довіку буду вдячний їм за це. Всю ніч побратими були поряд, обробляли мені рани, наклали бандаж, постійно давали воду. А вдосвіта загорнули у термопокривало і потягнули до машини. Та в якийсь момент різко спинились, поклали мене під кущ — над нами знову з’явився ворожий дрон. У ті хвилини здавалось, що я навіть не дихав. Але безпілотник полетів назад, це і врятувало. Хлопці закинули мене в машину і помчали до стабпункту. У Покровську мене оглянув медик, тиск був дуже низький, поставили крапельниці, давали різні ліки”.
Коли стан військового стабілізувався, його повезли у Дніпро. Дорогою Сергій набрав дружину і повідомив про поранення.
“Кохана, мама і діти — головний стимул життя. А скільки ж у мене чудових друзів, кумів! — каже Сергій. — Коли відійшов від наркозу після оперативного втручання, побачив, що ноги не врятували, ліву руку — теж. Вже потім, коли читав медичні документи, розумів, що то було, на жаль, неможливо. Довго мучили фантомні болі, це справді страшно. Допомагали психологи. Коли після Дніпра мене привезли до Вінниці у лікарню, двері не зачинялися, всі йшли провідувати. Навіть побратими приїжджали. Восьмирічну дочку десь місяць готували до того, що я втратив ноги та руку. Вона у мене молодець, все зрозуміла”.
У лікарняній палаті Сергієві Кумчаку вручили почесний нагрудний знак головнокомандувача ЗСУ “Золотий хрест”. Через чотири місяці після важкого поранення він став на протези, бо понад усе прагнув повернутися до звичного життя.
“Протезування проходив у Вінниці, розумів: якщо щось піде не так, тут мені допоможуть, — каже воїн. — Важко було, але не здавався. Спочатку став виходити надвір у тренувальних протезах, спеціально йшов сходами, нерівною дорогою. Дуже хотів знову сісти за кермо, щоб бути мобільним. І мені це вдалося. Автівка на автоматі, тому переробляти нічого не треба. Коліно праве в мене залишилось, то тисну педалі. Правою рукою кермую, лівою — підтримую кермо, перемикаю повороти. Забираю діток з гуртків, везу до школи та у справах. Уже їздив на далекі дистанції — до Львова та Чернівців. Якщо втомлюсь, може підмінити дружина, вона у мене чудова водійка. Щодо побутових справ, то нещодавно міняв біля мийки сифон. Вдалося. Куховарити вмію і люблю, рідним дуже подобається моя фірмова смажена картопля”.
Восени Сергій Кумчак почав тричі на тиждень відвідувати спортивну залу. Він відтискається на протезі й бореться на татамі. Також нещодавно повернувся до ще одного старого захоплення — стрільби. “Днями з побратимами їздили у Карпати, подорож організували волонтери. — додає ветеран. — Відвідали аквапарк, популярні туристичні локації, каталися у горах на джипах. Усе сподобалось”.
Часто Сергій ходить до лікарні, де йому врятували життя, говорить із пораненими воїнами, всіляко їх підтримує. “Нерідко після таких розмов вони кажуть, що в них відкрилось друге дихання. Бо бачать, що я після важких поранень веду звичне життя. Хлопці починають розуміти, що протези — не вирок, — зауважує співрозмовник. — Вдячний Господу, побратимам і лікарям за порятунок, а родині та друзям за те, що завжди поруч”.
