Після школи він вчився у транспортному технікумі, але працював не за спеціальністю — у будівельній сфері, продавцем на ринку, фахівцем з виготовлення броньованих дверей, на заводі. Одружився з коханою Юлією, прийняв її доньку за рідну, згодом у пари народився синочок Максим.
У перший день великої війни буковинець Андрій Дашкевич став на захист рідної країни. Потрапив до 92-го батальйону 107-ї бригади ТрО, після навчання став стрільцем. Взяв собі позивний “Гайдук” — на честь прадіда, який був стрільцем УПА. “Спершу ми охороняли важливі об’єкти в Чернівцях, зокрема аеропорт, проходили злагодження.
А у вересні взяли участь у Харківській наступальній операції. Ми рухались в ар’єргарді нашого війська — закріплювались на позиціях й утримували рубежі поблизу кордону з РФ, — зауважує “Гайдук”. — Якось я вийшов з бліндажа, тієї ж миті в кронах дерев наді мною розірвався ворожий танковий снаряд. Мені зрізало частину м’яких тканин лівого стегна”. Після лікування боєць повернувся у стрій.
На початку літа 2023 року його підрозділ перевели на Бахмутський напрямок. “Там ворожа артилерія не замовкала цілодобово. Працювали снайпери, ПТУРи, міномети. Тож на бойові завдання ми виходили пішки, — пригадує солдат Дашкевич. — 15 липня надійшов наказ — закріпитись у районі села Богданівка”. Зранку 11 бійців, які розділились на три групи, зайшли на позицію, їх одразу ж почала накривати російська арта. “Зі мною були “Сірко” і “Марвел”, з якими служив з перших днів війни, ділив траншею і кусень хліба, — каже “Гайдук”. — Раптом неподалік прилетіла ворожа міна. Вибухом нас оглушило. Я відчув удар у праву ногу”. Воїн наклав собі турнікет і передав по рації: “Всі — важкі “трьохсоті”. На жаль, “Сірко” і “Марвел” від отриманих поранень невдовзі померли. “Я лежав біля загиблих братиків і думав, що зараз теж помру, — згадує Андрій. — Не було страху чи паніки. Але дуже хотілось востаннє обійняти дружину та сина...”
Прибігли побратими, зняли з пораненого бронежилет, поклали на брезентові ноші й понесли. Небо кишіло дронами, один з них засік евакуаційну групу. Почався прицільний мінометний обстріл.
“Знесилені хлопці впали. Міномет вдарив позаду нас, перед нами, — провадить далі воїн. — Я відчув сильний удар у правий бік і подумав: “Тепер точно помру”, хоч і не хотілось. Почав себе обстежувати, дістав залізяку з ребер. Тоді вціліли лише двоє — “Дракула” й “Кузя”, яким поза 50 років. Вони наче ігнорували смерть — довкола все вибухало, люди гинули, а бійці просто робили свою справу. Такої відваги й сили духу за все своє життя я не бачив”.
Лише наступного ранку на допомогу “Гайдуку” прийшло восьмеро бійців, які донесли його до точки евакуації. Там пораненого поклали в пікап, який швидко доправив воїна до стабпункту. За цей час ушкоджена нога вже була чорного кольору. Лікарі провели високу ампутацію, встановили дренажі в легені, переливали кров. Тим часом дружині Андрія подзвонив його побратим і сказав, що той зазнав поранення. “Разом із татом чоловіка і його молодшою сестрою я виїхала в Дніпро. Дорога здавалась вічністю, — згадує Юлія. — Спершу лікарі дозволили нам зайти хвилин на десять. Андрій був жовтий, схудлий. Потім раз по раз його оперували”.
Через три тижні Андрія Дашкевича у важкому стані (з температурою під 40 градусів) перевезли в Івано-Франківську обласну клінічну лікарню. Комп’ютерна томографія показала, що в правій (ушкодженій) легені зібралось пів літра крові. Після хірургічного втручання стан бійця став покращуватись.
Загалом же після поранення воїн переніс близько десяти операцій. Торік у липні боєць отримав гідромеханічний протез, почав на ньому ходити. Згодом естонські спеціалісти виготовили для нього електронне коліно.
Минулої осені воїна списали зі служби через другу групу інвалідності. “Майстри безплатно зробили й встановили в машині дублюючу педаль газу, і я почав таксувати. Багато часу проводжу з п’ятирічним сином і рідними, займаюсь побутовими справами. Крім того, приєднався до місії “На щиті”, беру участь у зборах для війська, долучаюсь до благодійних марафонів”, — зауважує 37-річний Андрій Дашкевич. А його дружина додає: “Синочок вже розуміє, що тато був на війні й там втратив ногу. А я часом жартую, що, мовляв, у мене з чоловіком тепер три ноги на двох”.
