Він був добрим фахівцем, спортсменом. Успішно працював за кордоном, але жити та відкрити власну справу Роман Мельник мріяв лише в Україні, яку без вагань пішов захищати.
Народився Роман у прикарпатському Калуші. Батьки розлучилися, коли йому було лише два роки. Хлопчик жив з матір’ю, часто бував у дідуся з бабусею у селі Кропивник. У дитинстві чудово малював, був організатором та учасником сільського вертепу. Не цурався простої сільської роботи, залюбки доглядав кобилу, яка була в господарстві, та самотужки навчився їздити верхи. Опорою, порадником і помічником став для нього дядько по матері Ярослав, який прищепив племінникові любов до спорту. Спочатку юнак зацікавився важкою атлетикою, бігом, а потім, коли вчився у Калуському хіміко-технологічному технікумі, — боксом.
“З Романом ми дружили упродовж 20 років, — згадує його близький товариш і кум Андрій Зеленяк. — Він був сильний, цілеспрямований, чесний, добрий, вів здоровий спосіб життя. Став хрещеним батьком для мого Олександра. І, знаєте, я б дуже хотів, аби мій син був схожий на Романа”.
У технікумі прикарпатець здобув спеціальність техніка-механіка з обслуговування та ремонту обладнання підприємств хімічної та нафтогазопереробної промисловості. Продовжив навчання у Львівській політехніці, працював у Калуші. “Може, робота була важкою чи платили мало, тому племінник поїхав за кордон, — розповідає його дядько Ярослав Мельник. — Трудився в Італії, бурив свердловини для води та укріплював схили гір, освоїв сучасну техніку. Міг би там залишитися. Проте мріяв заробити і започаткувати улюблену справу вдома. Лише з Україною він пов’язував своє майбутнє. Не раз казав, що нема дорожчої серцю землі”.
Вже у перші дні повномасштабного вторгнення Роман Мельник із кумом Андрієм пішли у військо. Служили спершу в 102-й окремій бригаді тероборони, згодом їх перевели до 116-ї окремої бригади. На фронті Романові дали позивний “Чорний”, бо мав смагляве обличчя. “Він першим йшов на позиції, а повертався останнім. Був безстрашний, завжди всім ділився з побратимами, міг віддати останнє, — зауважує друг бійця. — Про таких, як Роман, треба розповідати дітям у школі та писати книжки”.
Продовжив службу Роман Мельник у 78-му полку спеціального призначення “Герць”, був навідником, воював на Полтавщині, Сумщині, Харківщині, Запоріжжі. Одного разу під щільним ворожим вогнем “Чорний” сам на плечі приніс 60-кілограмовий кулемет, встановив його і з побратимами відбив атаку. Командир подав воїна на нагороду, якою, на превеликий жаль, його відзначили посмертно.
8 липня 2023 року Роман пішов на завдання поблизу Малої Токмачки, що в Запорізькій області. Дорогою бійці натрапили на міну. Двоє воїнів одразу загинули, а прикарпатця важко поранило. У лікарні йому спочатку ампутувати палець, а згодом — руку. “Попри все, я вірив, що мій Ромчик сильний, що виживе. Але...” — з гіркотою згадує дядько Ярослав. Бійця перевели у головний клінічний госпіталь Києва, там ввели у штучну кому. Рани не гоїлися. Лікарі ухвалили рішення ампутувати ногу. Та стан воїна не поліпшився. 30 липня Романа Мельника не стало.
Посмертно бійця нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня, медаллю “За бойову звитягу” та “Золотим хрестом” від тодішнього головнокомандувача Валерія Залужного. “Роман народився воїном, воїном і загинув. Певен, що побратими вже відомстили за його смерть”, — каже насамкінець Андрій Зеленяк.
