Усе своє життя він присвятив армії. Воював в АТО, був учасником миротворчих місій у Ліберії, Сьєрра-Леоне. А згодом звільняв від окупантів острів Зміїний.
“Роман родом із Голої Пристані, закінчив кооперативний технікум. Познайомились ми на відпочинку в Залізному Порту, відтоді більше не розлучалися. Ростили двох синів, — каже дружина бійця Тетяна Романюк. — У 1998 році чоловік підписав контракт із 11-ю бригадою армійської авіації, яка базувалася у Чорнобаївці на Херсонщині. Був і водієм, і заправником, і крановщиком, міг налагодити та відремонтувати будь-яку техніку. А ще брав участь у миротворчих операціях у Сьєрра-Леоне, Ліберії. У 2014 році воював на Донеччині. Роман рідко бував удома, більше — у відрядженнях. Але як приїжджав у відпустку, то увесь час проводив з родиною, плекав свій сад і так любив помилуватись заходом сонця на морі”.
Навесні 2022-го Роман Романюк допомагав евакуйовувати поранених бійців із “Азовсталі”, а влітку разом з побратимами звільняв від рашистів острів Зміїний. “Попри те, що в чоловіка закінчився контракт, він вирішив продовжити службу. Бо не міг інакше, адже країна палала у вогні, — провадить далі співрозмовниця. — Коханий завжди був прикладом для старшого сина Олександра, який після деокупації Чорнобаївки теж долучився до війська. Спершу служив із батьком, потім перевівся у штурмовики. Нині має звання офіцера”.
...На початку травня 2024 року Тетяниній матері наснився недобрий сон. “Вона схвильована прибігла до мене й каже: “Дочко, ти уві сні була в чорному весільному платті. Щось погане станеться”, — згадує дружина воїна. — А незабаром ми отримали страшну звістку, що Романа смертельно поранено у селі Манвелівка на Дніпропетровщині. Коли він заправляв вертольоти, окупанти вдарили ракетами. Уламки поцілили в серце та легені. Медики не змогли його врятувати. Знаю, що тоді, 11 травня, загинуло дев’ять військових. Але тільки мого чоловіка та його побратима дозволили хоронити у відкритих трунах. Можете уявити, якими були наслідки влучання. Поховали ми Романа у Чорнобаївці. Батьки й брат не змогли приїхати на прощання, бо вони в окупації. Через п’ять місяців не стало й мого онкохворого тата. А днями росіяни поцілили в дім матері, все зруйновано. Якась страшна чорна смуга, що ніяк не закінчується. Безмежно болить душа за Романом. Він був чудовим чоловіком, справжнім тилом. Так бракує його усмішки та обіймів”.
48-річного молодшого сержанта Романа Романюка посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
