Валерій родом із села Семки, що на Вінниччині. Після смерті батька його виховували мати й вітчим. З дитинства хлопчина займався спортом, тож вивчився на вчителя фізкультури. Але за фахом не працював, трудився у Хмільницькому РЕМі (районні електричні мережі). І хоч сімейне життя в першому шлюбі не склалось, залишався у близьких стосунках зі синами — Дмитром і Романом.
“Ми познайомились п’ять років тому на роботі. Валерій був електромонтером оперативновиїзної бригади. Припав мені до душі своїм характером — спокійним і дбайливим. Прийняв мою доньку за рідну. Бувало, як я за щось сварила Діану, то він завжди ставав на її захист”, — ділиться дружина воїна Сніжана Парсяк.
“Він став мені другим батьком, — додає 16-річна Діана. — Повчав, переймаючись, аби я не наробила помилок у житті. І був дуже добрий”. Та особливою радістю для чоловіка стало народження внука Сашка (від старшого сина Дмитра).
15 червня 2023 року, повернувшись з роботи, Валерій сказав Сніжані, що отримав повістку, і почав збирати речі. Проходив навчання на полігоні, згодом був відряджений до Великої Британії. Зрештою приєднався до лав 38-ї окремої бригади морської піхоти, де став гранатометником. Взяв собі позивний “Вепр” (так його віддавна називали друзі), разом з побратимами брав участь у боях на Херсонщині. Про війну рідним ніколи не розповідав, натомість часто присилав фото і відео собак та котів, яких прихистили захисники.
“Шостого жовтня Валерій без попередження приїхав у відпустку. Прийшов на роботу з букетом моїх улюблених рожевих лілій і сказав, що наступного дня йдемо до РАЦСу — розписуватись, — з усмішкою пригадує Сніжана. — Зранку я купила червоне плаття й такого ж кольору туфлі, сусідка швиденько зробила мені зачіску. Відсвяткували одруження в колі найрідніших”. А перед виїздом на передову воїн сказав дружині: “Давай зробимо наше останнє фото. Може, я не вернусь звідти...” Згодом Сніжана замовила картину за цією світлиною й повісила на стіні в одній з кімнат будинку.
Востаннє Валерій подзвонив дружині вночі 23 листопада. Сказав, що опівночі виїжджає на бойове завдання й тиждень не буде на зв’язку. А 27 листопада Сніжані принесли сповіщення про те, що її чоловік зник безвісти...
Мати і сини воїна здали зразки ДНК. А дружина, отримавши речі коханого, знайшла в його мобільному номери побратимів і почала їх обдзвонювати. Один із них розповів, що під час бою бачив, як Валерій піднявся наверх з окопа, а тоді прилетів снаряд. “Він запевнив, що Валера загинув. Але були й такі, що казали — потрапив у полон. Я не вірила, що він загинув, — зі сльозами ділиться 38-річна Сніжана. — Тож коли подзвонили з невідомого номера й повідомили, що Валера в полоні, з’явилась надія. Мені сказали, що зможу побачити чоловіка по відеозв’язку після того, як надішлю гроші. Але після переказу зазначеної суми мій номер заблокували”.
Влітку 2025 року з полону повернувся побратим “Вепра”. І сказав, що нічого не знає про долю Валерія. А цьогоріч у березні рідним зателефонували з поліції: “Є збіг ДНК. Та для підтвердження треба зробити ще одне дослідження”. 70-літня мати воїна знову здала зразок ДНК і підтвердилося найстрашніше — Валерій таки загинув. Сталося це 26 листопада 2023 року у бою біля села Кринки, що на Херсонщині. 22 червня 2026-го, через більш як два з половиною роки воїн повернувся додому на щиті. В останню путь морпіха провели у Хмільнику. Йому назавжди 46.
