Він родом із Первомайська, що на Миколаївщині. Після смерті батька мати сама виховала п’ятьох синів. У 2015 році 18-літній Володимир підписав контракт із 21-м окремим мотопіхотним батальйоном і став стрільцем. Побратими дали йому позивний “Студент”, адже заочно навчався у професійному училищі. У Павлополі на Донеччині воїн зазнав першого поранення. Та після лікування повернувся у стрій.
Якось, приїхавши додому у відпустку, юнак познайомився з Анастасією. За рік закохані побрались, у них народився син Олександр. “Незадовго до великої війни я підписав контракт із 40-ю окремою артилерійською бригадою, де очолив розвідувальне відділення, — розповідає Володимир Пономарчук. — Повномасштабне вторгнення застало нас у Харкові. З побратимами зайняв позицію на крайньому 16-поверховому будинку, з даху якого добре було видно пересування ворожої техніки. Звідти наводили й коригували вогонь нашої артилерії. Згодом ми брали участь у Харківському контрнаступі. Я став оператором розвідувального дрона. Одного разу в населеному пункті Перемога завдяки тому, що ми безпілотником виявили ворога, артилерія знищила 20 одиниць російської техніки, а одну з них навіть вдалося затрофеїти. Наше коригування допомогло знищити 12 ворожих гармат і в Серебрянському лісі”.
Відтак Володимир Пономарчук вивчився на оператора важкого бомбера (це коптери, здатні переносити боєприпаси вагою до 20 кілограмів, їх росіяни з жахом називають “Баба-Яга”). Коли “Студент” проводив розвідку у Боровій на Харківщині, окупанти прорвали нашу лінію оборони.
“29 вересня 2024 року ворог зайшов у посадку, де ми перебували. І встиг дистанційно замінувати стежку, якою нам довелося відходити, — згадує Володимир. — Я наступив на міну. Відірвало ногу вище стопи, наклав турнікет. До кінця посадки було близько трьох кілометрів, два з них я проповз і проскакав на одній нозі. Далі рухатися допоміг побратим. Із сусіднього підрозділу приїхав квадроцикл, відвіз мене на точку евакуації, де вже чекала машина”. У стабпункті воїна прооперували — почистили рану й провели першу реампутацію.
“Зранку чоловік написав, що йде на завдання, а потім в мене раптово з’явилася тривога... Близько 5-ї вечора подзвонив командир, повідомив, що Вова втратив ногу, але його вивезли, — каже дружина Анастасія. — Вночі зателефонував чоловік, сказав, що вже у Харкові. Одразу помчала туди. Коли побачила його, не стримала сліз. А він заспокоював, казав, головне, що живий”. Відтоді дружина весь час була поряд. Оскільки інфекцію не вдавалось зупинити, у Харкові, а далі і у Львові воїн переніс ще п’ять реамптутацій (остання — на рівні середньої третини гомілки), а загалом йому провели дев’ять оперативних втручань.
“Минулої весни в НРЦ “Незламні” мені виготовили протез, і я одразу почав ходити. Було так зручно, що того ж дня поїхав з дружиною в кіно, — з усмішкою розповідає Володимир. — А тоді повернувся на службу — до свого командира батальйону, який вже воював у складі 411-ї окремої бригади безпілотних систем “Яструби”, став головним сержантом роти. Виконував завдання на Запорізькому напрямку — неподалік зони розмежування. На нашу позицію прилітали дрони, я їх споряджав боєприпасами й запускав на ворожу територію. А коли БпЛА повертались, ми міняли батареї та знову чіпляли БК. Командир кожні три дні присилав безпілотником вологі серветки, аби я міг доглядати куксу, тож на протезі не було важко”.
Пробувши місяць на позиції — найдовше з підрозділу, “Студент” дістав наказ повертатись. 2 липня цього року він виїжджав разом із побратимом, сів біля водія. Раптом пікап наїхав на дві фугасні міни — саме тим боком, де сидів Володимир. “Пам’ятаю різкий спалах вогню, а далі відключився. Коли прийшов до тями, відчув різкий біль у вухах, торкнувся руками — звідти текла кров. Я втратив слух — нічого не чув, — зауважує боєць. — Водій вивів нас до найближчого села, у розбитій хаті дочекались евакуації”.
Воїн зазнав закритої черепно-мозкової травми й розриву барабанних перетинок. Лікування проходив у Запоріжжі, Дніпрі й військовому госпіталі Львова. Тепер — на реабілітації у НРЦ “Незламні”. “Мені зробили новий куксоприймач, адже на передовій нога схудла. Лівим вухом чую на 35%, правим — на 15%. Лікарі кажуть, що оперувати можна не раніше ніж за п’ять місяців після поранення, — ділиться 29-річний старший сержант Володимир Пономарчук, нагороджений орденом “За мужність” III ступеня. — Наразі відкрив збір на авто для побратимів. Невдовзі планую повернутись у “Яструби” — запропонували керувати бомбером. Не ми починали цю війну, али ми її закінчимо”.
“Сподівалась, що після другого поранення чоловік звільниться зі служби. Але ні тоді, ні тепер його неможливо переконати”, — зауважує дружина.
