Після Святої вечері у Бороняві, що в Хустському районі, майбутній наречений збирає неодружених парубків і разом з ними йде колядувати до оселі вподобаної дівчини, з якою має намір заручитися. У руках несе Шарханя — символічного доброго дракона завдовжки від двох до шести метрів.
Згідно з однією з легенд, цю традицію декілька сторіч тому започаткували монахи, які оселилися у селі під час будівництва монастиря. На Різдво вони уперше показали людям брязкальця з головою змії та казали, що народженню Христа радіють і звірі, і риби, і плазуни. Чи так це було, чи ні — невідомо, але цей унікальний звичай досі живе у Бороняві. Назва “Шархань”, вочевидь, видозмінена з угорського слова sarkany, що в перекладі означає “дракон”. До речі, в давніх європейських легендах і казках змій чи дракон символізував не лише зло, але й силу та міць.
“Шарханів у Бороняві роблять одно- і триголовими. Вони — справжні реліквії, що передаються з покоління у покоління, — каже 62-річна Любов Бонкало, завідувачка місцевого клубу. — Нині маємо у селі п’ять драконів. Три з них, виготовлені декілька десятків років тому майстрами по дереву, зберігаються у клубі. Щороку різдвяні атрибути підновлюють”. За словами співрозмовниці, Шархань складається з двох частин. Основа — це липові, смерекові або букові дощечки, з’єднані навхрест шарнірами, що можуть висуватися від двох до шести метрів уперед. Декілька з’єднаних дощечок називають брильцятком. Голова дракона зроблена з картону, обклеєного тканиною, гофрованим папером та довгими ялинковими стрічками (“дощиком”). Шархань має очі, вуха й довгий червоний язик.
“Аби керувати драконом, треба бути сильним, вправним, адже його загальна вага — до 10 кілограмів, — зауважує Любов Бонкало. — Колядувати із Шарханем здавна йшли лише в хати незаміжніх дівчат. Гурт складається з 10 — 12 парубків віком від 21 року. За місцевим звичаєм, учасниками дійства можуть бути хлопці, які відслужили у війську, закінчили навчання або ж працюють. До гурту приєднуються ще й музиканти. Колядуючи, парубки, акомпанують собі і драконом, вистукуючи брильцятками ритм і мелодію рідзвяних пісень”.
Коли неодружені хлопці з Шарханем і музиками заходять у двір дівчини, починається справжній святковий спектакль. Гості співають церковний Тропар Різдва (“Рождество Твоє, Христе Боже наш!”), на порозі їх зустрічають господарі й заводять до хати. Там парубки колядують спеціальну давню колядку “Радість нам ся являє, Діва Сина раждає!” А хлопець, що керує Шарханем, “розкриває” змія і дістає ним аж до обраниці. Голова дракона ніби кланяється дівчині, а його язики торкаються її обличчя. Це знак, що незабаром у цій родині варто чекати сватів. Опісля всі разом колядують “Небо і земля” або іншу відому колядку, і господарі дому запрошують гостей до столу.
Якщо гурт прийшов колядувати, а дівчини нема вдома (таке рідко, але траплялося), то хлопці могли добряче побешкетувати в її господі: перевернути ялинку, позривати прикраси, порозкидати подушки. “Сьогодні приходять колядувати з драконом не лише до потенційних наречених, але й просто до подруг. Бо це “парадно” (почесно. — Авт.), коли до хати на Святвечір заходить гурт із Шарханем, — пояснює Любов Бонкало.— Також, якщо хлопець з іншого села чи міста має у Бороняві кохану, то домовляється з нашими парубками, аби вони пішли з ним зі змієм до обраниці”.
