Після повномасштабного вторгнення йому з родиною довелось виїхати з міста, яке нині під окупацією. Спершу мешкали в Чернівцях, Запоріжжі, наразі облаштовуються у Вінниці. Тут 58-річний Альберт Хом’як координує місцевий осередок капеланського батальйону, допомагає військовим та цивільним на прифронтових територіях і опікується трьома синами. Ще четверо його синів нині на фронті, а одинадцять — живуть за кордоном.
“Родом я з Кривого Рогу, там приблизно п’ять років очолював реабілітаційний центр для дорослих, допомагав алко- та наркозалежним. 25 років тому познайомився з хлопчиком-сиротою, якого разом із іншими дітьми з дитячого будинку привезли до церкви, яку я відвідував. Хлопча мене настільки вразило своєю щирістю та відкритістю, що вирішив забрати його до себе. Почав оформляти опікунство. Дізнався, що хлопчик має рідного брата. Тож у 2006 році в мене вже було двоє синів, — розповідає Альберт Хом’як. — Тоді до мене прийшло розуміння, що можна бути татом не лише біологічних дітей, бо батьківство народжується із серця. Помітив, що й сам змінююсь на краще.
Потім я зустрів жінку, з якою побрався. Але через два роки, у 2011-му, вона, на жаль, померла. З тих пір — удівець. У дружини було троє дітей, їх я теж взяв під опіку. У 2013 році ми переїхали до Маріуполя, де від церкви нам дали великий та просторий дім. Там родина поповнилась Русланом, у якого інвалідність, та Олексієм — круглим сиротою. Через певний час з’явилися ще троє прийомних хлопців, а також троє названих. За своє життя я загалом виховав 26 дітей. Всі мене називають татом. Заради синів я готовий на все”.
За словами співрозмовника, своїх дітей він виховував у патріотичному дусі. З початком Євромайдану батько зі старшими синами їздив у столицю, підтримували мітингувальників. У 2014 році брали участь у Маріуполі в протестах проти сепаратистів. Коли місто звільнили від окупантів і туди приїхали бійці 72-ї механізованої бригади, Альберт Хом’як став капеланом, паралельно волонтерив. У цій справі йому також допомагали діти.
“Частина моїх вихованців уже дорослі, мають власні родини. Семеро нині проживають у Фінляндії, троє — у Німеччині, один — у США, — каже пан Альберт. — Після повномасштабного вторгнення мені й молодшим дітям довелось покинути наш чималий дім (площею 280 квадратних метрів), сад, господарство... Зібрались за пів години. Тепер винаймаємо житло у Вінниці із найменшими синами — 14-річним Миколою, 16-річним Глібом та 29-річним Олексієм. Микола — із Краматорська, торік від нього відмовилась мати. Гліб зі мною уже два роки, він чудово грає на флейті. У Вінниці я координую місцевий осередок капеланського батальйону”.
Співрозмовник не приховує, що дуже переживає за своїх чотирьох синів, які нині на фронті. Усі пішли добровольцями навесні 2022 року.
“Михайло був у Третій штурмовій бригаді, а згодом перейшов в іншу. Нині на Херсонщині. А Володимир — на Донеччині. Максим втратив у боях на Запоріжжі дві ноги. Рік побув удома й підписав контракт, тепер на протезах служить у відділі керування БпЛА на Покровському напрямку. Та найбільше болить серце за 28-річного Богдана. Хлопець служив у штурмовій бригаді й зник безвісти під час бою 28 червня цього року на Луганщині. Побратими казали, що, скоріш за все, він отримав смертельні поранення. Але надія помирає останньою. Я молюсь і чекаю на сина. Вірю у диво, бо як тоді триматись далі?! — витирає сльози Альберт Хом’як. — Цього року 15 червня, перед виходом на бойову позицію, синочок ще вітав мене з днем батька. “Милий тату! Ти — мій головний приклад для наслідування, і я хочу, щоб ти завжди був поруч. Люблю тебе” — це останні слова Богдана...”
Пан Альберт каже, що зв’язок із дітьми підтримує завдяки сімейному чату у соцмережі.
“Щодня звітуємо, як ми, скидаємо фото, це дуже зручно, аби синів-воїнів не відволікати. Маю вже сім онуків, меншій дівчинці у грудні буде лише рік. Так горджусь, що онуки носять моє прізвище, бо двоє синів захотіли бути Хом’яками, — зауважує співрозмовник. — Із меншими вдома розподілили обов’язки. Микола смажить таку смачну бульбу! Зі скоринкою, цибулькою. А я люблю готувати м’ясні страви. Якщо роблю котлети, то десь 30 — 40 відразу. Коли варю суп, то близько семи літрів. У мене, до речі, декілька наборів посуду, тримаю їх для свят. Востаннє ми збирались великою родиною ще в 2021 році. Та вірю, як закінчиться війна, то ще не раз зберемось і піднімемо келихи за Україну. І я вкотре скажу своїм дітям та внукам, як сильно їх люблю. Сподіваюся, що почую у відповідь те саме”.
