До повномасштабного вторгнення Сергій Ворона мало що знав про сільське життя. Він був успішним бізнесменом, мав свою логістичну компанію в Запоріжжі, працював в офісі... Але все змінила велика війна.
“Ми добре жили, не бідували, мали мрії, — розповідає 43-річний Сергій Ворона. — Дружина, до речі, економістка за фахом. Коли росіяни посунули на нашу землю, взявся волонтерити, допомагав мені син Ілля. Йому тоді було лише 11. Згодом у місті стало небезпечно, ми були змушені все кинути і поїхати, бо немає нічого ціннішого, ніж життя”.
У березні 2022-го родина на кілька місяців оселилася на Львівщині. Згодом один з волонтерів, який допомагав ВПО, запропонував їм переїхати у прикарпатське село Слобідка-Більшівцівська. Пан Сергій не приховує, що зважитися на це було непросто, бо довелося все починати наново. “Замешкали в хаті з грубкою, а палити нею не вміли, — зауважує. — Стали облаштовувати побут, шукали роботу, знайомилися з місцевими. Навесні засадили город”. А ще — купили курей та качок, щоб мати власне м’ясо. Восени 2023 року родина придбала будинок у селі Дем’янів. У новій господі не було води, каналізації, не працювала електрика. Але крок за кроком все зробили. Пан Сергій каже, що протягом першого року життя в селі схуд на 26 кілограмів. Адже працювати фізично доводилося від ранку до вечора.
На присадибній ділянці господарі посадили лаванду, квіти і кущі. “Нині маємо понад п’ять тисяч різних декоративних рослин, — каже. — В якийсь момент захотілося чогось абсолютно незвичного. І тоді зродилася ідея створити страусячу ферму. До війни ми багато мандрували Україною та за кордоном, бачили не раз цих птахів. І вирішили — якщо ми вже так кардинально змінили своє життя, то не варто зупинятися”.
На одній з ферм Сергій Ворона придбав африканських страусів. Це були місячні пташенята. Нині в нього шестеро птахів: дорослі та малі. Вага річного страуса — 90 — 100 кілограмів. Самці заввишки 2,1 — 2,75 метра, самиці — 1,75 — 1,9.
“Зранку страуси п’ють воду з вітамінами, далі даю їм відро мішанки із зерна, перемелених овочів — моркви, капусти, буряку, цибулі, комбікорму, рибного чи кісткового борошна, таблетки кальцію і соняшникову олію, — пояснює господар. — Дорослі птахи додатково отримують трохи м’яса, а малята раз на тиждень смакують кисломолочний сир або варені яйця. В обід у пташиному меню зазвичай зерно — ячмінь, кукурудза, пшениця, овес. А ввечері — знову овочі із зерном. Також протягом доби дорослі й малі страуси з’їдають три-чотири десятилітрові відра свіжої трави. Даю їм і маленькі камінці для ліпшого травлення”.
У спекотну погоду Сергій Ворона влаштовує своїм птахам купання — поливає зі шланга водою кімнатної температури. Щоправда, після цього страуси лягають на землю та вивалюються у пилюці. За словами співрозмовника, зранку та ввечері його страуси... танцюють: крутяться в два боки, почергово піднімають крила, присідають, підстрибують, хитають головою вгору і вниз. Роблять це, аби показати свою силу і спритність.
Крім страусів, на родинній екофермі живуть козенята, вівці, кролі, коти, морські свинки та шотландська поні Ніка, яку пан Сергій купив в одного з місцевих. Вона — улюблениця господаря. Щодня чоловік вигулює гривасту, обіймає, гладить, каже, що під час таких “сеансів” заспокоюється. “Поні на зріст має 85 сантиметрів, важить 180 кілограмів. Ця “леді” непроста, зі своїми звичками, — пояснює. — Якщо якась інша тварина — скажімо, коза — напилася з посудини, котру залишив для Ніки, вона на цю воду і не погляне. А годую її, як звичайного коня: влітку — зерном, травою, взимку — сіном, морквою, буряками, яблуками. Мусять бути і смаколики, як-от шматочки цукру”.
Вхід в екопарк Сергія Ворони наразі вільний. Сюди приїжджають сім’ї з дітьми, зокрема родини військових, щоб відпочити, “поспілкуватися” з тваринами. Бувають і бійці, які проходять реабілітацію на Прикарпатті. Родина планує розвивати своє чимале господарство й надалі.
