За два з половиною роки волонтери з подільського села Гонорівка виготовили понад 750 камуфляжних сіток. Матеріалами допомагають небайдужі, готове покриття передають воїнам поштою.
“Коли почалась велика війна, ми, як і тисячі інших українців, не хотіли стояти осторонь. Зустрілися на початку березня 2022 року з односельчанкою Валентиною Дубіцькою і вирішили плести сітки для війська. Мій чоловік Степан Предоляк самотужки зробив рамки з підручних матеріалів, щоб їх легше було виготовляти. Певними секретами виробництва поділилися волонтери із сусіднього села Пороги. Паралельно робили окопні свічки, готували для бійців смачні тушкованки, каші. Також чоловік робив на фронт металеві скоби у своєму гаражі, — розповідає волонтерка Ольга Руда. — У січні 2023 року мого Степана призвали на службу, він був водієм інженерно-саперного відділення. Чоловік ніколи не скаржився, що йому важко, старався підтримати всіх, переконував, що все буде добре. На жаль, в березні 2024-го він загинув на Запорізькому напрямку. Для мене це стало страшним ударом. На якийсь час зупинила всю роботу. Рідні й друзі підтримали мене і не дали зламатись морально. В якийсь момент я зрозуміла, що маю волонтерити далі, адже своєю працею можу зберегти життя іншим воїнам. І що мушу робити це ще й заради пам’яті чоловіка, який так вірив у нашу перемогу. Тому знову взялась за сітки. І, знаєте, робота мене врятувала”.
Щодня мешканки Гонорівки збираються об 11-й у підвальному приміщенні колишнього штабу цивільної оборони. Працюють по три-чотири години. За тиждень можуть виготовити чотири-сім сіток різного розміру. Ними воїни накривають техніку, бліндажі, позиції. У команді — 13 волонтерів, більшість із них — пенсійного віку. У кожного, як то кажуть, свій фронт робіт.
“Наприклад, Валентина Дубіцька, Зіновія Щербанська та Марія Малендра ріжуть тканину на клапті. А Валентині Іванівні уже 78 років, і вона ходить з милицею, — зауважує волонтерка. — Чи не у кожної — рідні або близькі воюють. От у 70-літньої Марії Малендри зять боронить країну. А в пані Зінаїди син — офіцер, повернувся в армію, хоч уже на пенсії. Тривалий час воював на Куп’янщині, а нині служить на Одещині. В Євгенії Камінської, яка плете сітки, син зник безвісти на Донеччині. Жінка каже, що спільна праця трохи відвертає від сумних думок. Щодо матеріалів, то купуємо їх на донати. У місцевому магазині стоїть спеціальна банка. На різдвяні свята наколядували 10 тисяч гривень, то всі гроші теж пішли на матеріали — основи і спанбонд. З матеріалами допомагає і ямпільський волонтер Василь Кізка. У лютому ми отримали подяки від воїнів 36-ї окремої бригади морської піхоти і дуже цим пишаємося. На мою думку, допомагати фронту у цей важкий час повинні всі українці — хто чим може. Щоб показати ворогу, що нашу волю неможливо зламати. Не маємо права опускати руки”.
