66-річна Діана Шевчук з Володимира керує громадською організацією “Крила матері”, яка опікується військовими, медиками та переселенцями. Волонтерський центр жінка відкрила у листопаді 2015-го, після загибелі сина Андрія на Донеччині. Майстрині організації щодня невтомно шиють плащ-намети, костюми-примари, плетуть маскувальні сітки, в’яжуть шкарпетки і готують різноманітні страви для бійців. За заслуги у зміцненні української державності на початку січня президент відзначив пані Діану орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.
“Андрій — моя єдина дитина, — розповідає Діана Шевчук. — Син працював у Києві адвокатом. Коли почалась Революція Гідності, вирушив на Майдан, бо не міг змиритись з тим свавіллям, яке відбувалось. А опісля, як і тисячі інших патріотів, добровольцем пішов на фронт. Служив старшим сапером у батальйоні “Донбас”. Брав участь у боях за Ізюм, Слов’янськ, Курахове, Харцизьк. Після завдання під Іловайськом зв’язок з Андрієм обірвався. Я їздила по шпиталях, оббивала пороги всіх інстанцій, шукаючи сина, але його не було у жодних списках. Спілкувалася з побратимами, яких звільнили з полону. Деякі згадували, що бачили Андрія після виходу “зеленим коридором”. Син начебто зазнав контузії, мав поранення руки, бо вона була перебинтованою. Та невдовзі прийшла звістка, що зразки моєї ДНК збіглися зі взірцями полеглого воїна... Та я все одно чекаю на свого синочка. Сьогодні йому було б 46 років”.
У 2015-му разом із однокласником Діана змайструвала верстат для плетіння маскувальних сіток. Небайдужі допомогли мішковиною та іншими матеріалами, до них долучились місцеві. Згодом волинянка заснувала громадську організацію “Крила матері”, до лав якої щоразу ставали нові волонтери.
“На початку повномасштабного вторгнення ми збирали для військових медикаменти, гумові чоботи, бушлати, ватні штани, продукти, — каже волинянка. — Нині наша команда налічує десятки активістів. Одні працюють безпосередньо у приміщенні центру, інші — у своїх домівках. До нас приєдналося багато переселенців. Наймолодшій мамі — 23 роки, найстаршим — під 80. Один із волонтерів переїхав на Волинь з окупованої території. Йому 56 років, він непридатний до служби через проблеми зі здоров’ям. Але двоє його синів-офіцерів воюють на фронті”.
Щодня від ранку до вечора у волонтерському центрі кипить робота. Одні виготовляють плащ-намети й костюми-примари. Інші шиють подушечки з синтепону, щоб бійці не спали на сирій землі, й ортопедичні — для поранених у госпіталі.
“А ще плетемо маскувальні сітки з флізеліну — легкого матеріалу, який не промокає, — зауважує пані Діана. — Найбільша сітка, яку виготовили, мала 250 квадратних метрів. Від початку повномасштабного вторгнення вже видали на-гора майже 70 000 квадратних метрів такої сітки. Збираємо також пластикові покришки і відправляємо на переробку (потім з них робитимуть протези для поранених воїнів), квасимо капусту, готуємо сухі борщі, супи, сушимо зелень і ягоди, варимо компоти, варення для захисників”.
Діана Шевчук запевняє: працюватиме стільки, скільки буде потрібно. Адже для неї кожен воїн тепер як рідний син...
